Для голосування необхідно авторизуватись

ЧОМУ ТАКИМ ТРАГІЧНО-КОРОТКИМ Є ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ ? (Частина 3)

(Фрагмент з майбутньої книги)

 

   Коли помирав мій батько, мені було 30 років…

Як давно це було…Але останніми роками ( зараз мені вже 67 років) я часто згадую моє дитинство. У цих спогадах так приємно перебувати, згадуючи якийсь сонячний день; весняний рожево-білий сад яблунь та вишень, коли живий був мій батько Степан, коли жива була моя матір Варвара…

          Я народився 9 вересня 1953 року в Києві.  Але фактично я народився в селищі Біличі, яке відоме ще від часів КИЇВСЬКОЇ РУСІ ХII століття. У  ХVIII столітті селище Біличі належало Києво-Печерській Лаврі і, лише згодом, в 1920-х роках, воно увійшло до території Києва.

      Селище Біличі ( зараз зруйноване ) уявляло собою мальовничу місцевість приватних садиб з рясними фруктовими садами яблунь, вишень, цукрових слив, грецьких горіхів, вузькими вуличками, ярами, блакитними озерами, народними піснями у прозорих вечірніх сутінках,  гучними весіллями, які розпочинались у Володимирському соборі, а завершувалось вдома –  у вишневому саду…

      Селище Біличі запам’яталось мені на все моє життя народними, дещо патріархальними, традиціями в житті багатьох родин, барвистими рушниками з червоними трояндами, які прикрашали ІКОНИ ГОСПОДА ІСУСА та БОГОРОДИЦІ ДІВИ МАРІЇ, народною набожністю багатьох «біличан» і щирою вірою в доброго ГОСПОДА ІСУСА ХРИСТА, а також СТРАХУ БОЖОГО, коли людина коїть ГРІХИ…

      У світогляді моїх батьків та односельців переважала прадавня сільська народна культура, хоча селище вважалось територією Києва. Ці яскраві враження дитинства пізніше потужно вплинули на формування мого світогляду та коло мистецьких захоплень, як образотворчим мистецтвом так і  поезією.

      Все, що є  доброго у моєму серці формувалось під великим впливом мого батька . Певний життєвий вплив здорового глузду був з боку моєї матері , яка у свій час була сільською красунею. Недаремно ж її покохав мій батько… Але мама змогла оцінити батькове кохання вже після його смерті , коли залишилась самотньою… Це було надзвичайно запізніле прозріння…

        Саме тому я хочу сказати декілька особистих вражень про моїх батьків…

          Батько… Коли я згадую його образ, то світлішає моя душа, видираючись із темряви до сяяння світла, що огортає мене, пронизуючи цим сяянням навіть моє серце…

  І це моє ставлення стане зрозумілим кожному , адже достатньо навести лише декілька біографічних відомостей: 

БАТЬКО  – СТЕПАН  МИКИТОВИЧ (1917-1983), 

поет-аматор. Його поезії публікувались у військових газетах; старший лейтенант, герой  II Світової війни 1941-1945-х років. Батько мав високі державні нагороди за вияви воїнської  доблесті :

«Ордени червоної зірки », « За відвагу», « За оборону Сталінграду», а також інші.  Він був інвалідом Великої Вітчизняної війни 2 групи. Хоча це слово « інвалід» мало пов’язується з образом батька, який мав енергійний  та незалежний характер, та вражав кожного життєвими силами, що світились в його блакитних очах…  Нарешті, він був християнином у самому високому розумінні цього слова, коли вчинки визначали його світогляд, в якому переважали мотивації творення добра та милосердя…

Помер батько 1983 року від рани залізного осколку під серцем,  отриманої  за часів  Великої Вітчизняної війни. Цей осколок гранати, за декілька міліметрів від серця, завдавав батьку на протязі 30-ти років життя великих страждань, але він переносив їх з ГОСПОДНЬОЮ ПОКОРОЮ.  Мій батько був надзвичайно мужньою, надзвичайно прекрасною людиною…

Він  мав велику ХАРИЗМУ ВІД  ГОСПОДА ПРОЩЕННЯ інших людей.

Батько багато часу приділяв моєму вихованню та активно сприяв формуванню ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ. Тому, користуючись нагодою, хочу висловити добре слово про батька, якого я любив і зараз люблю, і не соромлюсь про це говорити перед ГОСПОДОМ ІСУСОМ, ПРЕСВЯТОЮ БОГОРОДИЦЕЮ ДІВОЮ МАРІЄЮ,  і людьми….

І сьогодні, коли я згадую світлий батьківський образ – я бачу його блакитні  очі, наш прекрасний сад яблунь, вишень, слив,  абрикос, червоної калини, який виростив батько. Я чую і сьогодні у моїх спогадах лагідне батьківське  слово. У  батьківському   слові було стільки любові і  добра, хоча   батько   і   не   був    достатньо   віруючою  людиною!

Помер мій   батько не лише від  залізного  осколку гранати   Великої  Вітчизняної  війни… Була ще одна причина його смерті: милосердне серце батька   розірвалось, також, і від байдужості  лікарів до  людського життя. Напередодні смерті батько говорив, що медсестра лікарні, де він лікувався, відмовилась зробити йому укол, коли у нього був серцевий напад.

         «Уявляєш сину, я на війні був під кулями,  щоб вона, ця медсестра, могла народитись та жити, радіючи сонцю та зорям!» – Так говорив мій батько, (який був колись не лише воїном, а також і поетом) за місяць напередодні власної смерті.  І ось батько помер…  

          Так трапилось, що я сам був вимушений їхати за труною для батька. Пам’ятаю, як я сам ніс цю дерев’яну труну, обшиту червоною та чорною тканинами, обливаючись слізьми, намагаючись їх приховати від водія вантажного авто, який перевозив цю труну із ритуального агентства. Коли я знову опинився в кабіні  авто, я помітив уважний погляд водія, коли він дивився на мої очі. Наші погляди зустрілись…

Я подивився у вікно, де вигравало осіннє сонце, співали птахи, сміялись люди. Але я нічого не бачив. В моїх очах стояв суцільний біло-срібний туман, де постійно мерехтіло видіння – образ живого батька, який дивився на мене блакитними очима…             

       Згодом з лікарні привезли батька і поклали до труни, яка була оздоблена яскравими квітами. В кімнаті всі дзеркала були закриті чорними тканинами. Пахло м’ятою і ладаном… Плакали жінки-сусідки, читаючи молитви. Коли батька поклали до цієї труни, то я дивився на його спокійне обличчя, закриті очі, мертві руки, які тримали свічку…

      Нарешті, я підійшов до цієї труни і поцілував батька в таке рідне чоло… Підступили сльози. Все навкруги розпливалось. Я наче закам’янів і дивився лише на обличчя батька. Я дивився на кожну рисочку його обличчя: велике чоло, прямий ніс, вольові вуста… і не міг усвідомити, що мій коханий тато вже є мертвим…

Він вже ніколи не посміхнеться і не зможе втішити мене своїм особливим словом, яке світилось завжди, мов блакитні зорі людських надій про торжество добра на цьому білому світі…Я дивився на батька в труні, протестуючи проти людської смерті, яка забирає найрідніших людей…    

      Коли батька наступного  дня  поховали, пізнім вечором на сільському   цвинтарі, в  глибокій  могилі – то я впав на сиру землю і плакав, мов дитина, хоча  мені було вже 30 років! Лише Ти,ГОСПОДИ   ІСУСЕ, бачив мої сльози…

    Коли я лежав на землі, то, нарешті, почув голос моєї матері, яка кликала мене : « Валєрику, сину мій, нам треба йти додому»…

Я підвівся, витрушуючи пісок з моєї голови та куртки, а потім у темряві почав шукати стежину, яка вела до виходу із цвинтаря…

Лише біля брами цвинтаря я побачив мою матір Варвару, яка зраділа, побачивши мене…Але я, побачивши матір, чомусь почав її обвинувачувати в смерті батька…

 Проте, мама мовчала, намагаючись мене заспокоїти, а потім тихо, наче із глибини серця, сказала : «Синочку, я дуже любила твого тата все моє життя»…

Мені прикро, що тієї миттєвості, в листопаді 1983 року, я не повірив моїй матері …

 МАМА – ВАРВАРА ОЛЕКСАНДРІВНА (1925-1999); домогосподарка, працювала багато років продавцем. Ставши пенсіонеркою, вона дуже пишалась цим. Інколи, розмовляючи з сусідами, вона з гордістю говорила: «Ми – пенсіонери…». І при цьому її очі радісно світились. Вона постійно слухала новини українського радіо та телебачення, цікавлячись пільгами для пенсіонерів, щоб потім це переказати своїм сусідкам – пенсіонеркам.

Мама була християнкою української православної церкви. Але  вона почала частіше відвідувати храм лише в останнє десятиріччя свого життя, приблизно за 10 років до власної смерті, розповідаючи мені та іншим людям про важливість ЩОДЕННОЇ МОЛИТВИ ДО ГОСПОДА, переписуючи для багатьох людей МОЛИТВИ .

    Пригадую, також, що мама в одній із київських церков святила воду і привозила цю воду додому, і ставила її на шафу, а згодом до цієї сулії з водою приклеювала папірець з написом великими літерами: « СВЯЧЕНА  ВОДА».

Мама щиро вірила, що ця «свячена вода» врятує її життя…На шафі також стояла ІКОНА БОГОРОДИЦІ З ДИТИНОЮ ІСУСОМ. Це була народна ікона в простому металевому окладі з квітами та плодами…Але у мене до цього часу  збереглась інша мамина іконка БОГОРОДИЦІ З ІСУСОМ, що уявляє собою чорно-білу фотографію овальної форми, яка  підфарбована червоним кольором . В деяких місцях фотографія – ікона вже протерлась, але це не пошкодило ОБЛИЧЧЯ БОГОРОДИЦІ З КОРОНОЮ та ДИТИНИ ІСУСА, який пригорнувся до матері. На його голові – також корона. Коли я зараз дивлюсь на цю мамину іконку, мені здається, що  ця іконка, і до цього часу, зберігає тепло маминих рук та маминого серця…                     

Мама померла на світанні 3 липня 1999 року. Через декілька днів я поховав  маму на цвинтарі  поряд  з  могилою   батька…                          

Цей день був дуже спекотним. Сонце випромінювало розпечене та сухе повітря, яке огортало землю, випалюючи пружні смарагдові трави, що падали жовтими та мертвими стеблинами…

Здавалось, що мені не вистачає повітря.  Я копав суху землю, яка була прорізана вузлами кореневищ дерев, рубаючи  лопатою ці великі корені…Я рубав ці корені і плакав , згадуючи мою матір , згадуючи останній рік її життя, коли  небо, птахи, люди – все викликало у неї радість…

 Я згадував  мамині карі очі, де світилось стільки любові до життя…                                                                                                              Коли я викопав  яму для могили, я подивився крізь смарагдові крони акацій, дубів та кленів на золотисто-блакитне  небо, шукаючи очима ГОСПОДА ІСУСА ХРИСТА:  «ГОСПОДИ, ІСУСЕ, я залишився сиротою»…

      Пізніше, коли я згадував  цей день, мене не полишало почуття провини, що я не зміг врятувати мою матір, коли вона помирала, коли важкі хрипи виривались із її грудей… Моя мама померла уві сні. Я чув ці мамині хрипи крізь сон, але не думав, що це є смертельно… Прости, ГОСПОДИ ІСУСЕ, мене – раба твого грішного…

       Інколи, у складні періоди мого життя, я згадував маму, мамині слова, наш сад, а також  сон, в якому   мама була живою і, стоячи біля квітучої  яблуні, говорила, рятуючи мене із ЦАРСТВА  НЕБЕСНОГО :

 « Валєрик, сину мій»…

      У ці хвилини мого життя я дивився на сиве небо, шукаючи образ матері у просторі ЦАРСТВА НЕБЕСНОГО…Але згодом знову випливав простір моїх спогадів і я бачив очима серця наш весняний сад під блакитним склепінням ЦАРСТВА НЕБЕСНОГО…     

Саме тому наша садиба в селищі Біличі, яка живе у просторі мого серця, певним чином, оспівана мною в деяких поезіях – апокрифах до книги «НОВІ ПІСНІ ГОСПОДУ» :

                    

                     « Господи, Господи,

                      Господи  Ісусе   Христе,

                      Я  люблю Україну,

                      Я   дуже  люблю  Україну,

                      Люблю смарагдовий сад,

                      Де  колись батько і матір

                      Мене водили за  руку по  траві,

                      А  в  траві  золотіли  яблука.

                      А  за  яблунею  стояв – Господь  Ісус,

                      Даруючи   свою  любов  українцям.

                      Господь посміхався  і

                      Сонце обличчя Господа Ісуса

                      Памятає моя  красуня – матір,

                      Що   схожа  на  циганку,  яка

                      Сьогодні в Царстві Небесному »…

                     

     

                                (Далі буде)

                          

 

Київ – село Переселення. 1983-2015 роки.

 

Автор – Валерій Кучеренко

 

 

 

 

 

8

Автор публікації

Офлайн 9 години

Кучеренко Валерій

421

Поет, драматург, художник, журналіст, мистецтвознавець, письменник, автор книги поезій-апокрифів "ГОЛГОФА ",
(Київ-2013), публікацій, картин, книг (історія України, філософія, архітектура, образотворче мистецтво).

Коментарі: 221Публікації: 180Реєстрація: 31-08-2020

Яскравий коментатор

Достижение получено 30.09.2020

Титул: Яскравий коментатор

Присвоюється користувачу, який прокоментував 50 і більше публікацій

Золоте перо

Достижение получено 28.09.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 23.09.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій

3 коментарі “ЧОМУ ТАКИМ ТРАГІЧНО-КОРОТКИМ Є ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ ? (Частина 3)”