А, хочеш, як поезію, мазками
Картину на збентеженій воді?
Нехай і кине хтось у неї камінь,
Потоне він, як решта. О, тоді
На брижах тих сяйнуть права на мене,
Розпуститься каштановий сатин
Ошатного волосся на рамена
Твої, немов казковий серпантин.
Танцюючи сузір’ями додолу
У фарбах попливе єство – це ж бо
Відтворить у малюнку зовсім голу,
Відверту нерозділену любов,
Що сонячні сплетіння облетіла,
Лягаючи танком на полотні,
Де барвами зливаються два тіла,
Де я з тобою є, а ти в мені
Римуєшся нестримними чуттями,
Вируєш караванами безсонь,
В піднесенні надмлосної нестями
Лягаєш світлотінями осонь
У ебру – за усі скарби дорожчу,
Де ні часу, ні суму, просто плин.
Долоні йдуть по вигинах на прощу,
Під бій гулкий між з’єднаних долин,
Вивільнює бажання від вуалі
Пульсуючий у русі пружний біт,
Як відзвук архаїчних ритуалів
На вогняному стику двох орбіт,
Просякнутих симфонією русел,
Узятих до акордів світла рим,
Рубає і плете гордіїв вузол,
Навідавши святиню пілігрим,
Водою проминає рій галактик,
Де нас осяє зоряний софіт,
Де анапеста не ревнує дактиль,
Де ми удвох малюємо цей світ!
Марґо Ґейко
Автор публікації
