Це все,мабуть,колись було.
Ці види, люди, світ навколо.
Усе що вже колись минуло,
І знов вертається у коло.
Іду. Дерева, путь мій дальній.
І знов вертаюся до спальні.
Одне і теж. Можливо щось
У тебе й мене та й зішлось?
Ми схожі? Ні, ми різні зовсім.
Навіть і зранку кладем постіль
Так і сяк. Хтось на початку ще закляк,
А я ще йду, дарма що переляк.
Я знаю, так було у фільмах.
По світлі чи у страшних пітьмах
Усі ішли. В лице летіли скарги.
Пекельно було, тішились від спраги.
Але є щось що йде не так.
Я бачу, ось же він чудак.
Живе, як чує його серце.
В слова, як треба, сипле перцю.
На своїй хвилі йде сміливо.
Не знаю я, чи восьме диво
Він дуже сильно любить книгу.
Бо каже: “Топить в мозку кригу”.
Діра між ним і світом цим.
Він любить все. Кажу, між тим,
Той солнцю й вітру посміхнеться,
Аж потім тільки зайде в дім.
Іду я знов. Дерева, путь,
Хоч би в дорозі не заснуть.
Дивлюсь убік-нема нікого.
Ідуть усі, нема лиш його.
Красивий дім, відкриті двері.
Це вже було в одній із серій.
Сидить, читає, щось бурчить.
Яка тут тиша,кіт мурчить.
Ми сіли поруч. Мовчки кажем.
Так-так, він є чудак зі стажем.
Підлога, книги-все не те.
Я чую, ніби щось цвіте.
Квітки. Десь поруч є садок.
І звідки це? З яких казок?
Я бачу колір, він не чорний,
Стакан вже в половину повний.
Це все, мабуть,колись, було.
Та ні. Чекаю, далі буде.
Все що було те й загуло,
Я бачу, десь є моє люде.
Автор публікації
