З дитинства мене цікавила містика. Різні легенди, казки, фантастика та фентезі. Я почав спілкуватися з людьми, що вірили у все це.
Зізнаюсь чесно, що того моменту, як я потрапив на так званий «шабаш», я вважав все це лише дитячою забавкою.
Отже, я, разом із друзями, запаслися випивкою і осіли біля підніжжя Лисої гори.
Сам процес знищення запасів випивки всім відомий, тому я це пропущу.
Північ…
Приліг відпочити і задрімав…
Мене розбудив чийсь настирний шепіт. Гадаючи, що то мої друзі, я відкрив очі і сів на землі. Перед очима був лише туман. Раптом, з туману почали виникати образи, з звідусіль чулися голоси. І ось, поперед мене постав священик, що тримав за руку молоду монахиню.
– Я тебе кохаю. – сказав він притискаючи її до себе.
– Чому ж ми не показуємо іншим наші відносини?!! – сказала монахиня і відштовхнула священика.
– Навіщо це робити?
– У нас буде дитина! Хіба цього мало?!!
– Та ні… цього точно досить.
Голоси стихли, а постаті розчинилися в тумані. Згодом, священик з’явився знову, тримаючи смолоскип.
– Вона зрадила свою віру!- закричав він – Вона носить під серцем дитя диявола! Щоб врятувати її душу, потрібно знищити збезчещене дияволом тіло!
Священик кинув смолоскип мені під ноги. Полум’я поширилось по землі. Я хотів відбігти, та зміг лише повернути голову. Позаду себе я побачив в охоплену полум’ям молоду монахиню, що була прив’язана до стовпа…
Все зникло, залишився лише туман.
Не встиг я прийти в себе, як знову з туману виник образ. Здається, що то була дівчина, котра тримала щось у руках.
Повернувшись обличчям до мене – заговорила, показуючи мені фотографію.
– Чортова фотокартка, на ній я і поряд букет квітів. Він їх тримав, та його не видно на фотографії. Він не відображався в дзеркалі. Він взагалі був дивний. Я його ніколи не бачила на сонячному світлі. Він зізнався мені ким був. Я йому не вірила… та коли зрозуміла, що він каже правду… злякалася… це я винна. Я була налякана і пішла в церкву… а потім інквізиція, чи як там воно зараз називається… потім самотність…
Сказавши останні слова, дівчина заплакала і зникла в тумані.
Я не міг оговтатися від побаченого, тому сів на землю заплющивши очі. Незважаючи на крики, що лунали з звідусіль, я просто сидів намагаючись зрозуміти що зі мною відбувається.
В один момент, не витерпівши цих криків, розплющив очі. Від побаченого навіть волосся стало дибки: на мене біг цілий натовп людей, їх щось переслідувало. Не встигаючи навіть роздивитися людей, що пробігали поряд, намагався відповзти в сторону, та не встиг… переді мною застиг він чи вона, можливо й воно…. Дивна істота, що була схожа на вовка чи то ведмедя, хоча в дечому істота була схожа на людину.
Раптом все завмерло: люди перестали тікати, навіть переслідуючи їх створіння завмерло і застиглий погляд зупинився на мені. Туман почав розсіюватися, і за лічені секунди зійшло сонце. Істота почала змінюватися стаючи все більш схожою на людину. За хвилину переді мною стояв чоловік років сорока п’яти.
– і так кожної ночі…- промовив він сідаючи переді мною.
– Навіщо?- з страхом у голосі запитую я.
– Не знаю я нічого не розумію… я просто не можу інакше… я намагався змінитися… чесно… та знову і знову змінювався в ночі…. І так кожну ніч….
– Невже ти нічого не можеш змінити?
– Як?- розлючено запитав він, від чого я інстинктивно відсунувся далі – Я намагався… я заковував себе в кайдани… зачинявся у вежі нічого мене не стримувало. Навіть ходив в церкву і зізнався в усьому священику…
– Навіть він не допоміг?
– Не встиг…
– Як це?
– На ранок, священика так само як і решту священнослужителів знайшли мертвими поряд із церквою…
– Ти їх вбив?
– Так… я їх вбив і ще добіла багато людей… та я не хотів… мене змушує звір у середині. Всі кому я розповідав правду померли від моїх рук…чи точніше лап… Я навіть намагався вбити себе… та він мені не дав. Я не можу змінити свою долю і це є самим більшим покаранням за все, що я роблю. Я пам’ятаю кожного кого вбив, я бачу їх у вісні… це нестерпно…я б дуже хотів…
Він розчинився у тумані не встигши договорити, навколо знову потемніло і я залишився сидіти один посеред туману…
– Моя донька допомагала людям… – промовив голос за спиною.
Я розвернувся та не побачив нічого окрім туману.
– Вона допомагала людям а я її вбив… я спалив її як і всіх інших. Вона мала знання а я цього не розумів… вона рятувала людей як вміла… як було потрібно… без допомоги диявола… я цього не розумів… нажаль я цього не розумів… вона горіла зі слізьми на очах і плакали всі ті, кому вона допомогла… я ж плачу цілу вічність… я не повірив донці і цим самим прирік себе на вічні муки… я позбавив потрібної допомоги десятки людей… я позбавив свою єдину доньку життя… я її вбив… спалив… навіть ворогові не побажаю такої долі… заклинаю тебе не повторювати моїх помилок…
Голос зник, навколо дзвеніла тиша…
Я знову відключився…
Після цього випадку, я зрозумів, що все що трапилося це не містика, те все відображає наше життя, адже кожен стикався з схожими ситуаціями, хоча в більш звичній для нас формі. Містичні створіння це лише відтворення нашої уяви образів із нашої пам’яті. Всі образи, що з’явилися мені, можна віднайти і в житті, адже в нас чимало темної крові, що примушує нас до таких вчинків…
P.S. розповідь цілком вигадана, отже ще рано викликати швидку допомогу і замовляти для мене місце в псих лікарні.
Автор публікації
