Для голосування необхідно авторизуватись

До смерти

 

– Я любитиму тебе до смерти… Чуєш? До самої смерти! Моя Улянцю! Моя Улясю… – аж хворобливо сухим, вибалушеним поглядом пропікав Гершко ще зовсім дитинну Уляну. Та тільки встигла з усіх сил віддати йому пекучий цілунок у відповідь, що розтопить і метровий лід, і хутчіш наздоганяти гурт колядників. Так вільно нині колядується.

– Невловима, моя невловима лане! Моя Улясю! – шепотів, як молитву, гублячись в світі її звуків. Містичних, одержимих, незрозумілих сповна. «Бо в неволі тяжко жить…»

Любов, часом, не обирає, як правильно. Йому лише 15. Вона на рік старша за нього. А очиська в обидвох, як в нажитих здитинілих старців. У буремний час війни і неволі діти дорослішають швидко. Рік – за десять. Це дві різні, дуже різні «зістарені завчасно» дитини: від кольору й структури волосся до імені Господа. У неї русяві коси-корони, мов зі стиглої пшениці. У нього волос – жорсткий смолистий, завивистий. В кожного свої святині й традиції. В Улянки – уніятська церква, в Гершка – синагога. Улянка до окупації Львова більшовиками навчалася в українській гімназії (тепер лише пронумерована школа), Гершко – у свого меламеда в єврейській школі. В кожного свої свята і свої святі. В кожного своя мова. Свої друзі. Свої улюблені смаколики, навіть. Хоча, по правді, Улянка, окрім маминого завиванця з маку, страх як любила Гершків леках.

Здавалося б, цих двох дітисьок нічого не може поєднувати. Єднало їх хіба дві речі: спільна стіна в одній камениці, вибудуваній на дві сім’ї. І любов. Вони любилися з маленького. Гершко п’янів від сильного погляду Улясі, корони з двох русявих кіс, її сталевій непоступливості і впертості, гострому розумові й тихо заздрив її одержимій любові до Батьківщини. Свою він теж любив, мав тугу за нею невисловлену, мріяв відвідати ту обітовану землю, але поки він любив ту, яка його народила, і яку так любила безмежно його Уляся. Вона ж – не аналізувала. Просто любила. Любов не завжди обирає, як правильно. А поза всім – дві різні, зістарені завчасно дитини…

– Мій вірний Грицьку! (І ніяк по іншому та норовлива львів’янка не зверталася до свого сусіди-друга-коханого). Тепер я в Юнацтві ОУН. Затям собі твердо: нікому не смієш про це звіритися! Тайна важить багато – моє життя, моїх рідних і тисяч моїх побратимів… І твоє теж.

Тепер Гершко-Грицько жив з двома каменями (як з двома іменами) на серці: пропала в лісових криївках його порцеляново ладна Уляночка-лань, і невимовлена, боронь Боже, кому, страшна таємниця, де вона.
Хіба молився ночами до свого і її Бога, молитвами своїми і її упереміш – зашкарублими, самотніми без неї, вустами. Чекав звістки. Мовчав. Сподівався. І відчував її серцебиття крізь залізничні колії-вени, ліси-бункери, сніги-зрадники слідів, первоцвіти недоціловані, перші покоси-комусь останні… Чекав змилування свого і її Бога. Бо дійсність страшна: щоночі пропадали безвісти люди. Багато людей. Мов тіні сновигаючі, зникали за стінами Бригідок…

Він не розумів, яка сила несе його до розчахнутої брами на Лонцького, після відходу більшовиків зі Львова, того спекотного ранку, 26 червня 1941 року… Він чув несамовитий лемент, і запах… Зловонило солодкаво смертю. Ні, він не вдихав дійсність. Він видихав надію, що її тут серед розстріляних не знайде! Її ще не зловили. Не встигли. Тих криївок вже тисячі. «Вона мені ж оповідала. В котрійсь із них моя Уляся. Вона, як лань, швидка й кмітлива…»

Вже розпанахані нарозтвір ворота катівні, а за товстезними стінами ще чути постріли втомлених за ніч катів. Марить? Ах! Мов однією кулею на двох! Мов на своїх раменах відчув її останній видих! Нутром відчув, сповзаючи долілиць.

– Улясю, я любитиму Тебе до смерти! – відречено скавулів Гершко-Грицько, повзучи на колінах перед своєю гордою лісовою ланню. Вже навіки з порцеляновим личком.

«Леху неранена лаадо-най наріа лецур ішейну…» – назавше від того дня, божевільними від страху очима, тими зашкарублими устами промовляв Гершко молитву, сидячи в пивниці Унівського монастиря. Серед сотень інших єврейських дітей та підлітків, врятованих Улясиним митрополитом Андреєм.

Гершко-Грицько дожив до 94 років… Згодом, він пережив німецький концтабір. І пережив Улясю на цілих 78 років. Він побачив землю обітовану. І побачив землю, Улясину – вільну від двох окупантів. І молився він на братській могилі у Львові, незадовго до своєї кончини, своєю головною молитвою «Улясю, я любитиму тебе до смерти…» . На місці, для Гершка, істинно обітованому….

1

Автор публікації

Офлайн 2 місяці

zkk55@ukr.net

1
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 12-08-2020