Для голосування необхідно авторизуватись

НЕСКОРЕНА

 

Маленька Надійка гралася улюбленими іграшками. У її уяві був ідеальний світ: світ, якому немає підлості, злості, самотності і пустоти. Дівчинка не знала жодного значення цих слів, але вона прагнула бути щирою і відкритою до людей. Маленькими рученятами, Надійка перебирала дрібні деталі дитячого конструктора і голосно смілась під пісеньку, яка лунала з іграшкової мавпочки і тільки батьки дівчинки знали, якою ціною дістався їм такий бажаний результат.
У чому ж справа спитаєте ви? Яка таємниця ховається у душах цих людей? Я відповім: важка хвороба доні. Надійці поставили діагноз ДЦП- дитячий церебральний параліч. Він прозвучав для родини Шумейків як вирок. Ігор Петрович та Світлана Дмитрівна декілька хвилин перебували у невагомості. Лікарі пропонували подружжю залишити Надійку у дитячому будинку, щоб ті не мали собі клопоту і не калічили своє життя поряд з дитиною – інвалідом. Немає нічого страшнішого в цьому житті як відмовитись від власної дитини.
Світлана Дмитрівна і Ігор Петрович забрали свою крихітку додому. Вони твердо вирішили змінити її життя на краще попри всі прогнози кваліфікованих ескулапів. З 9 місяців Надійка разом з мамою їздила по всіляких лікарнях. Родина ні від кого не мала ні моральної ані матеріальної допомоги. Вони ставили на ноги свою крихітку власними силами. Один Бог знає, яких неймовірних зусиль потрібно було прикласти батькам маленької Надійки, щоб вона нарешті зробила свої перші самостійні кроки.
І нарешті сталося диво – дівчинка пішла і хоч деякі незначні залишки хвороби залишились, це не заважало дівчинці жити нормальним і повноцінним життям…

У невеличкому кафе, де стояв запах м’яти, доросла молода дівчина згадувала своє дитинство. Це була та сама Надія – молодий спеціаліст з міжнародних відносин та міжнародної інформації. Картини з минулого вимальовували свою трагічну лінію: насмішки однолітків, відсутність друзів. Саме в період дорослішання Надія зрозуміла значення усіх тих слів, від яких вона так вперто намагалася втекти в дитинстві. У неї не вірили, казали, що без коштів не поступить, що на цій ниві професійного злету у неї не буде і що вона навряд чи досягне високого успіху. Проте Надія поступила. Вчитися було надзвичайно важко: купа предметів, а посібників нема. Довгі вечори і ранки у інститутській бібліотеці давали свої перші позитивні результати. Батьки пишались своєю Надією. Надія давала для них надію…
Спогади перервав офіціант, принісши для вишуканої леді американо з молоком та мафіном. Все! Більше ніяких спогадів… Розпочата нова сторінка книги під назвою « Життя». Не варто озиратися назад… Дівчині не було за чим шкодувати. На той момент у неї не було нікого окрім батьків та коханого, хто б міг її підтримати у скрутну хвилину.
У періоди невдач, Надія часто любила повторювати : « Я сильна! Я справлюсь!». Навіть коли у душі ішли дощі, вона на людях посміхалась, а залишаючись сам на сам , давала волю власним почуттям.
– Надіє, привіт! Як твої справи? Давно тебе не бачив!
Дівчина здригнулася, ніби від сну і відвела від філіжанки кави свої чорні оливкові очі.
– Тарасе! Я рада тебе бачити! Все добре.
– Дозволиш? – запитав хлопець показуючи на вільний стілець.
– Так! Звичайно!
– Як давно ми не бачились! Цілих 10 років пройшло, ти так і не прийшла на святкування випускного. Чому?
– Не було настрою та і не було людей, які б справді від щирого серця бажали б мене там дійсно бачити.
– Жаль! А я нещодавно про тебе згадував. Чув ти втілила свою мрію і стала журналістом. Вітаю!
– Дякую. Проте, скажу чесно, ті постулати, які нам розповідали в інституті стосовно нашого професійного майбутнього, з теперішньою реальністю, разюче відрізняються.
– Як я тебе розумію! – засміявся Тарас, викликавши в дівчини посмішку на обличчі.
– Ти знаєш, ми влаштовуємо зустріч випускників. Прийдеш? Буде весело.
– Не знаю чи варто це робити, але щоб вбити час прийду.
– Клас. А як в тебе на особистому фронті?
– Добре. Я заміжня і щаслива.
– А по вигляду не скажеш.
– Просто інколи власне минуле нагадує про себе.
– Все буде круто. « Я сильна! Я справлюсь!». Пам’ятаєш?
– Дякую тобі за все. Мені справді стало трішки легше.
– Добре. Тоді до зустрічі!
– До зустрічі!
Надія вийшла з кафе. Її переповнювала радість. По дорозі додому вона подумки уявляла своє вбрання і як її зустрінуть колишні однокласники. Справа в тому, що Надія навчалася у 2 школах: до 9 класу в одній, а 10- 11 в іншій і саме з тієї другої школи з нетерпінням її чекали. Життя Надії набувало нових фарб.
Чоловік Андрій бачив зміни, які відбувалися з його дружиною. Він знав про зустріч випускників і радів, що в його Надії з’явився блиск у очах.
Бували миті, коли Надія брала до рук свого улюбленого зошита і ручку і писала вірші. Так, Бог не надто наділив її здоров’ям, але подарував неоціненний скарб – талант писати вірші. Надію надихало все: від подій сьогодення до власного досвіду. Через поезію вона передавала цей світ так, як ніхто не міг би описати. У цій поезії відкривалася її власна душа, душа, яку колись назвали безнадійною…

Настало свято випускників 2004 року. Надія дуже хвилювалась, адже люди з роками змінюються і як змінилися її однокласники, дівчина не знала. Вона вірила, що все буде гаразд і ніщо не зіпсує її гарного настрою. Яке ж було її здивування, коли на святі, одна з Надіїних однокласниць попросила в неї пробачення за ті всі вчинки, які вона вчиняла стосовно неї у шкільні роки. Надія була глибоко зворушена. Вона давно пробачила всіх своїх шкільних кривдників. Навіщо згадувати те, що було колись.
Надія потроху його відпускала… Уже не так глибоко сприймала те, що говорять інші. Вона знала, яка вона є насправді…
Надія не звикла відступати. Вона знала чого справді хоче від життя і розуміла, що ніхто їй бажаного просто так в руки не дасть. Від деяких людей вона чула, що вона непристосована до життя і що за неї всю роботу виконують інші. А ще на деякі фрази любила повторювати: « Не дай Боже вам і вашим дітям бачити і переживати те, що бачила й переживала я!». Це дуже страшно. Немічні, зі скрученими руками, без здатності говорити, на інвалідному візку… Повірте, це не смішно. На їхньому місці може бути кожен з нас, ніхто від цього не застрахований.
Дорослі мрії, дорослі думки, дорослі мрії і бажання… Надія мріяла змінити цей і без того жорстокий світ, у якого свої правила і своє розуміння зла і добра. Не вийшло… Журналістика – це цікава і водночас небезпечна робота, бо добуваючи певну інформацію, ти ніби ходиш по лезу ножа.
Надія покинула журналістику… Їй здавалося, що ця професія не використовує на повну всі свої можливості і не до кінця висвітлює ті події, які дійсно були б корисні для пересічного користувача. Працювати в пів сили їй не хотілось.
Осівши вдома Надія видала дві свої книги з віршами. Вона відчула себе не тільки потрібною для своїх рідних, а й для інших.
Випадкових зустрічей не буває… В житті Надії були і злети і падіння. Ніхто в цьому світі не ідеальний. Вона так само як і всі ми розчаровувалась і знаходила. Бог подарував Надії тих людей, які робили її світ яскравим і вона за це була їм дуже вдячна.
Надія була єдиною дитиною в сім’ї. Батьки не наважилися мати другу дитину, бо боялися, що з другою станеться таке ж саме, як сталося з Надійкою.
– Я у мами одна, мов билиночка!- любила повторювати з іронією Надія.
Надія мріяла про те, щоб взявши малого братика чи сестричку повести його (її) у світ казок і прекрасних дитячих історій. Це була її нездійсненна мрія.
Так, у молодої леді були кузени та кузини та все одно не було тієї кровинки, яка б дійсно була б поряд. Для Надії – вони були найріднішими. Вона тягнулася до них і бажала спілкування з ними. Не всі розділяли її думку. Були такі, що просто відверталися: переставали спілкуватися, просто викреслили її зі списку.
Надія не розуміла, як так можна вчиняти! В її голові ніби, удари метронома, звучала одна єдина фраза: « Тільки не здавайся!». Вона не здавалась…

Тримаючи в руках невеличкого саморобного медведика, Надія знову згадала, як ділилася своїми переживаннями саме з цією іграшкою, бо вона була улюбленою і була мовчазним слухачем усіх її розповідей, другом, який ніколи не посміється і не видасть такої заповітної таємниці. Надія згадувала, як гіркі сльози стікали по її обличчю і як сильно вона тримала свого медведика – іграшку, яка зазирнула в глибини душі і її серця.
– Що ти тут робиш?- до кімнати ввійшла мама – Світлана Дмитрівна і подивившись на іграшку посміхнулась. Ти все ж таки її відшукала.
– Так. Це ніби частина мене і я не можу її втратити.
– Тобі вона не потрібна. У тебе є Андрій. Він твоя опора і твій світ.
– Я знаю. Я безмежно його кохаю і безмірно вдячна за ці щасливі роки, але ностальгія є ностальгією.
Обидві гучно засміялися… Здавалося весь світ став милішим від їхнього щирого сміху.

Для всіх Надія так і залишилась НЕСКОРЕНА.

МРІЇ ПРО ПАРИЖ

Франція… Париж… Надія була закохана в цю країну. У ній їй подобалося все: музика, природа, культурні осередки: Нотердам де Парі, Луврський музей, Монмартер, Тріумфальна арка, Площа Бастилії, Площа Згоди, Консьєржері , Замки Луари, ну і звичайно Ейфелева вежа. Вона не раз дивилася французькі кінофільми і ніби переносилась у той недосяжний світ своєї мрії. Надія вірила, що колись настане день і вона побачить усю красу Парижу на власні очі. У її місті місцеві художники розмалювали одну з стін, вони намалювали там Париж. Для Надії це був знак, такий бажаний і недосяжний знак. Він був намальований так реалістично, що здавалося, варто лиш простягнути руку, за крок до своєї цілі.
Переглядаючи інтернет, дівчина натикнулася на фото своєї подруги. Вона повернулася з Парижу, літала до рідної сестри.
– Пощастило! – думала з сумом Надія. Вона була там, де я тільки в своїх мріях.
Смуток огорнув дівчину холодними скупими лещатами і ще довго не відпускав її від себе.
Її окрилений політ перервав Андрій. Він ввійшов саме тоді, коли дружина переглядала останнє фото Марічки.
– Що, сумуєш?
– Та є трохи.
– Знову подумки літала в Париж?
– Так, але я знаю, що ця мрія так і залишиться недосяжною. А жаль.
Сльоза скотилася по ніжній Надіїній щоці. Вона змахнула її і повернулася до буденних справ. Усе залишилось так і не розпочавшись.
– Не зважай! – заспокоював її Андрій. Поїдеш ти у свою Францію, колись поїдеш.
Це слово « колись» не вселяло оптимізму, воно радше означало ніколи. Ніколи…
Але Надія вірила…. Вона просто вірила…

7

Автор публікації

Офлайн 1 тиждень

Наталка Яковлева

163
Коментарі: 10Публікації: 63Реєстрація: 17-07-2018

Автор місяця (Серпень 2019)

Достижение получено 21.09.2019

Титул: Автор місяця (Серпень 2019)

Публікація автора набрала 4 вподобання у серпні

Небайдужий читач

Достижение получено 08.08.2018

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій

Думок на тему “НЕСКОРЕНА”