Моє літо немов посварилось із сонцем,
І вранці я бачу перехожих в пальто.
Тепер не поспиш із відкритим віконцем
І каву тепер п'є зі мною - ніхто.

Мені без тебе наввть кава не п'ється,
А якщо навіть п'ється - то вона - це не те.
Вона крізь серце діряве проллється
Але у душі ніколи не зацвіте.

Ось я блукаю в промоклій столиці,
Так й не навчившись гулять під дощем.
Літу і сонцю давно пора примириться,
Може тоді душу відпустить ненависний щем.

Може тоді ми колись зрозумієм,
Що не має більш рідних на світі.
Піти наперекір усім ми зумієм,
І будем миритись мізинцем як діти.

Сонце подарує літу цукерку,
Холод мовчання розтане в вікні,
А я тобі подарую маленьке люстерко...
Повітря прозоріше здається мені.

Веселка - місток від нас до горизонту,
Ти поведеш - я довірюсь тобі.
Легкість прийде з капітальним ремонтом,
Може в квартирі, а може в житті.

Кава залишиться нетронута навіть,
Вона без тебе не зможе спасти.
Але я відкину усю свою люту ненависть,
І напишу лиш слово :"Прости!"