Ти спиш, коханий? Спиш? Ну добре, спи,
А я тобі прошепочу : ” кохаю”,
Поправлю ковдру, щоб бува, не змерз,
Сама ж посиджу біля тебе скраю.
Люблю дивитись на твоє лице,
Я знаю кожну зморшку, кожну мушку…
В уяві воджу, наче олівцем,
Тебе малюю…Я малюю душу…
А часто згадую, як ми стрічали день,
І кожен раз – не можна повторити.
Твоїх долонь тепло, твої слова –
З цим почуттям я хочу завжди жити.
Надворі ніч, холодна темна ніч…
Зимою пахне ще, хоч за вікном – весняно.
На небі запалало сотні свіч,
То зорі неба вбрали покривало.
Мені ж не холодно, мене зігрієш ти,
Бо завжди поруч, завжди, наче крила!
Бувало, що зривало береги,
А ти давав наснаги , давав сили!
Люблю твій голос, очі і вуста,
Твій подих, ніжність рук твоїх гарячих…
А ще, коли в обіймах я засну,
То у перині топлюся неначе…
…Вже допиваю ще тепленький чай,
Думок шалених закрутилась злива.
Ти спиш, коханий? Ну, відпочивай,
А я скажу тихенько , що щаслива…
© Оксана Граб’юк ” Монолог щасливої жінки”
Автор публікації
Думок на тему “Монолог щасливої жінки”
Дуже зворушливо! Тендітно про любов!