Для голосування необхідно авторизуватись

“Юліана”

I

Зрада

Холод пробирав до кісток. Зима цьогоріч видалась напрочуд суворою: дихала пекучим холодом, кам’янила усе живе й не випускала нікого з хат без особливої на те  потреби. Поземки тягли сніги по землі, а віконниці здригалися від нічних завійних лютувань. Світ занімів від розлюченої стуготи й  притих в очікуванні тепла…  Матвій не зважав на вітряниці й хурдеги. Як звичайно, загорнувшись у баранячий кожух, сидів біля видовбаної ополонки у надлюдському смиренні й  чигав на рибальську здобич. У містечку перемовлялись, що старий геть знавіснів,  до решти загубив глузд і колись, до бісової матері, смерть застане його на оцій задубілій ріці. Чоловік не зважав, краще тут, аніж вдома. Часом на його Параску нападали якісь перелоги й вона « гризла»  його за усе на світі від ранку до вечора. Матвій терпів, а коли нерви уривались, як потяті струни , хапався  за вудиці й сунувся до ріки. Волів леденіти  від хуги, лиш би не чути того паздериння від невдоволеної жінки. Підвівся із невеличкого стільчика, справив  вудилища , роззирнувся навколо й  раптом побачив якусь постать на бетонному мості. Чоловік здивувався, подумав, що примарилось( адже сьогодні добрий господар і собаку надвір не вижене),  зиркнув ще раз –  «мара» не зникла…Підійшов ближче. На заметеному помості стояла якась жінка. Він бачив її худорляву постать у довгому, наче ряса в ченця, пальті. Завія сердилась, кидалась у неї  снігово крупкою, а вітер нещадно шматував її зимове вбрання. Вона не зважала. Ніби й не було отієї веремії навколо неї. Стояла й дивилась просто перед собою. Час від часу в її руках деренчав мобільний телефон, проте дивна пані   абсолютно легковажила тим…Сперш  старий чоловік хотів про щось спитати, але таки не наважився. Усівся на стільчик і вирішив попозирати за тим, що буде далі…

Юліана не чула холоду…Химерним полум’ям горіла її душа. Вона дивилась на зимовий  краєвид  і , мабуть, уперше в житті не мала ніяких відчуттів. Єство розбилось на друзки, думки зліпились докупи й не бажали виштовхувати на світ Божий навіть найлінивіших опіній…  Перед очима тільки   чорна мерзотність у шовкових єдвабах, ота ница ганебність, котра зухвало кидала їй у вічі слова про якесь там начебто давнє спільне кохання…У їхній  постелі, яка  ще не надихалась шлюбованою  пристрастю досхочу, у якій отримала благословенне зачаття їхня пташиночка- маленька Ясинка…Перед очима лише сполоханий погляд зрадливих і таких найбажаніших очей, мить  найсолодшого  останнього милування ;  обриси тієї сильної опори, без якої  вона не мала уяви існувати. Він заполонив її сутність ущерть, не дав і найменшого натяку на те, що може бути по- іншому, знищив усі « не»…І от… Заціпеніла…Зачинила за мерзенницею двері,   мовчки згорнула вишукану, французько- мереживну білизну у смітне відро,  далі, спам’ятавшись, знайшла валізу, під недолуге белькотіння жбурляла якісь речі, свої  і Ясі…

Такою і з’явилась на очі батькам- розтріпаною, зблідлою,замлілою від болю ,  з переляканою дитиною й розтелепаною валізою в руках…Мама усе зрозуміла. Не куйовдила її душі. Не чіпала. Доглядала Ясочку й готувала дієтичні супи…Тато щовечора шукав дивакуваті  божевільні комедії, розповідав якісь абсолютно невеселі анекдоти, врешті, зневірившись у власній майстерності розвеселити доньку, підносив  їй чарчину  « Старого Кахеті»  для ліпшого сну…

Вона не жила вже…Але донечка і батьки …Мусила…Вдень усміхалась, про щось говорила,  слухняно виконувала усі приписи рідних , а вночі…хотіла вмерти  й …поплакати..Не могла…Серце шарпалось, а сліз не було…Засинала тільки під ранок…У такому безгомінному  існуванні минув місяць. Одного дня тато майже силоміць посадив її у машину, відвіз до якогось маленького гірського містечка  й  поселив у невеличкому зрубованому готелику із чудернацькою  назвою « Великі вЕрхи». Мала зібрати себе докупи до останньої краплі, навчитись існуванню  поза його єством…День минув у спанні. На диво, вперше за місяць не бачила жахів, не плакала уві сні…Сьогодні вийшла прогулятись до лісу, добрела до мосту й зупинилась… Безлюдно. Ще б пак. У таку  заметіль. Лише якийсь чоловік самотньою душею бовванів на скутій кризі…Не відчувала ні часу , ні морозу. Думки снували у навісному хаосі…Що далі? Не знала…Отак і дивились одне на одного крізь розбурхану заметіль. Старий рибалка й , знівечена зрадою люблячого серця, жіноча вразлива душа…

Вечоріло…Закляклі руки ледь втримували мобільний телефон. Мама, тато, він, знову мама…Від нього дзвінків було  чи не найбільше…Вони тиснули важким металевим згоном  на її розпечені мізки. Подумала, що пора вернутись до готелю…Он і старий чолов’яга вже складає  свій нехитрий реманент.

  • Господи, ну скільки можна набирати ті циферки, – промовила сама до себе,- невже не розуміє, що я не хочу ні чути, ні розмовляти з тим паскудством?

Із потаємних глибин її душі піднімалося якесь не знане досі  зло…Боялась тих  відчуттів, страхалася власних думок про  нього…Не могла й подумати, що здатна на такі помисли. Душа прагнула якоїсь помсти, беззастережної, обов’язкової, наглої   і смертельної…

  • Треба іти ,дівчино, бо ти ще напридумаєш собі й на уявляєш дурниць,- пробуркала сама до себе ,  натягаючи шкіряні рукавиці…

Розпашіла від зимової погоди, захекавшись,  майже забігла Юліана до фоє готелю. За рецепцією було порожньо. Вона  невдоволено роззирнулась і  тільки простягнула руку продзеленькати у всюдисущий дзвіночок, як раптом завмерла – перед нею  став  молодий чоловік у корпоративному одязі « Високих Верхів»…Щось знайоме злетіло в його обличчі.  Враз її обійняло гарячістю, але не встигла нічого сказати…

-Не упізнаєш?- якось насмішкувато спитав чоловік і додав: – Дивно! Від того дня  минуло не так багато часу…

Вона не відповідала…Мужчина  уважно зиркав на неї. Щось неймовірно близьке було у тому погляді. Блиски гордовитости й, водночас, дивної ніжности…За хвилю, наче щось зрозумівши, промовив:

– Не хвилюйтесь, пані, я не турбуватиму. Ось ваші ключі. – Подав змережаний шматок пластику.

Вона чогось закостеніла. Не знала , що й сказати. Зневажена душа не має відваги у словах  , коли дивиться на забуте кохання нездержаної юнацької минулости…

II

Зоська

Юліана стояла перед різьбленими дверима й чекала…Не мала моди уриватись до когось без запрошення чи  бодай  би дзвінка, але сьогодні не зважала на добрі манери : емоції скоряли її збентежений розум. У цьому чудернацькому будиночку  жила її наближча подруга. Власне, товаришок  мала ціле гамуззя, але до Зосі ніхто не міг дорівнятись. Звенислава Радимилівна( так звали цю трохи екзальтовану жінку) працювала доцентом в одному із найкращих університетів, на кафедрі української літератури ім. М.Возняка ; виховувала трьох донечок і відчайдушно намагалась улаштувати особисте життя. Щоправда, особи сильної статі не витримували  притаманного для Зоськи ( так з любови називала її Юліана)  зривистого темпераменту «тривоги і щастя» : чудувались, розчаровувались і зникали , сплітаючи  безглузді виправдання власним немочам.  Вона  не журилась. Не мала часу. Вихорцем метушилась між роботою і дітьми, а до сентиментальних атракцій не мала ні зауваг, ні бажання.  Життя було для неї образком, у якому вона власноруч виписувала драми – пристрасті, щедро присмачені найвідданішою любов’ю. У цій звабливій шатенці Юліана любила  все : щирий сміх і людинолюбність, непідробне співчуття і нелукаву цікавість до чужих проблем, гостру неприязнь до ворогів  й епічність ситуацій…Зося жила інтуїтивно, радила щиро й , незважаючи на власну романтичність, уміла незлостиво  здоймити рожеві окуляри з її , Юліаниних, очей.

Зненацька двері відчинились:

  • Ти ба…Дівчата, ану несіть святовечірнього попелу,-  прогримотіла на увесь будинок,- Юляся приїхала . Мабуть є про що розповісти,-  змовницьки зіщулила нафарбовані очі.
  • І я тебе надзвичайно рада бачити,- усміхнулась Юліана й після  хвилі мовчанки додала : –  Вирятуй мене, Зосю,-  якось приречено  скинула зимове пальто.
  • Я бачу, що мої наукові статті – до ліхтаря- ліхтарика. Мабуть , освою якісь модерні прогресові курси , стану дипломованим психологом. А з такою клієнткою,як ти, бігме, стягнуся на ще одну хатку,- пирснула голосним сміхом.- Що сталось? Які експресії тебе знову мордують?- налила у прозірчастий бокал «Шардоне»…

Зосині дівчатка давно- предавно  мріли у просвітчастих снах , у таємних півмісяцевих долинах розвиднялось, а жінки ще й не лягали. Юліана розповідала про  про відчайдушні  намагання знайти спокій у власному житті.

  • Спокою, ти, мила моя, не знайдеш. Ще б пак, розламуватись межи двома чоловіками…Чим ти гризешся? Твій шлюбованець тобі зрадив? Так! Покинь його! Перше кохання віднайшла ? Так! Будь із ним !- філософськи просторікала Зося у нічному безголоссі.
  • У тебе надто все просто…Як розкласти книжки на полички… Я так не зумію…Не зможу  так бездумно… Він батько моєї дитини, клянеться,що це було лише один раз. Що я скажу дитині?  Мала сподівається на те, що ми знову будемо разом…
  • Хай мені грець! «Мала» виросте, матиме власну родину і, як водиться, забуде дорогу до самотньої матері… Ти перетворишся у претензійну  матрону , котра доводитиме до сказу нагадуванням про власну жертовність,- вже вкотре пробуркотіла нестримна доцентка…
  • Господи, чого мені спокійно не живеться?  Якої мари понесло мене до  « Високих верхів» ,- звідчаяно промовила  Юліана.
    • Ото треба було стриміти у квартирі й запліснявіти у власному благочесті,- усміхнулась подружка. – Слухай, а що той кметь? Любиш його?

    Знаєш, з ним я не відчуваю, як летить час, біля нього забуваю про усі негаразди й біди…Не можу сказати, що я до безтями закохана  , але відчуття надзвичайні… Перша близькість була такою нежданою…Та  я не плекала сподівань,  беззаперечно  вірила у те, що вона буде не лише першою, а й останньою.  Пристрасть  на межі сцени із дешевого роману…Того ж дня повернулась додому…

    • І як ти не побігла до сповіді,- підсміхнувшись, притлумила ліро- драму  Зося.
    • Мало що бракувало, знизала плечима Юліана. – Мене таки гризло почуття провини.- Але не про те мова. – Я інша поруч нього.  Оте юнацьке захоплення переросло у жагу,  нестримне бажання бути разом, не відпускати від себе…Не знала, що можна так любити. Можеш уявити, що я не помишляю життя без цього чоловіка. Не плекаю якихось ілюзій, але не можу викинути його зі  своєї душі. Почуття не можна замовити, Зосю, вони накривають, як неждані хвилі повеневої води…І я не переймалася би тим  так сильно, але інші обставини силують мене до якогось  вибору, до отих душевних метань і вирозумінь власного «я»…Вибач за банальности, але я відчуваю, що мій рай у мене в руках…Мені хочеться плекати його…Він  прихиляє до мене власну душу, а моє єство відзвивається усіма фібрами свої істотности…Я не готова пожертувати цим…Може, колись я відмовлюсь від нього, але не зараз, не сьогодні…Понад мої сили …Уяви, він пам’ятає про  те, що я люблю жовті троянди…Не дивись на мене словами про закохану дурепу, Зосечко, я люблю його…Дужче від тієї любови – лиш материнська …Це мене ворохобить і тримає на короткому повідку звивини моїх мізків…Геть заплуталась у тім лабіринті…
    • А ти не блукай манівцями…Люби його,- несподівано сумно   обізвалась Зося.- Життя – одне. Просто люби…

    У кахельному каміні ледь шарілися погаслі жарини. Здійнялась хуртовина й нагнала страху на поодинокі надранішні зорі. Мрійливий місяць розлютився  на снігові хлопавки, які летіли звідусіль і засипали химерний будиночок із розсипаними мірадами електричних лампадок у дворі. З комина вайлувато вився димок, а притихле вікно мансарди надсадно дзвеніло захриплим співом електронного когута…Світало…Поодинокі ліхтарики місяцевих зблисків ліниво блимали на обидвох жінок, загорнених у картаті покривала й неупокоєні переживання…Снів не було. Думали про власне буття, нездійснені мрії , невихлюпану любов і невтишені пристрасті самотніх душ…Уміли лише кохати й не знали, чи дасть їм доля звідати щастя…

  • III

    Лист

    Буденний гомінкий   полудень…Один  із тих, які не передбачають нічого незвичайного  у звичайному  веснодні…Невеличка кав’ярня  гостинно припрошувала  запахом свіжозвареної кави й круасанів. Усе таке смаковите, дбайливо присмажене й припудроване .За різьбленим  залізним столиком на м’яких фотелях сиділи двоє чоловіків.Розцяцькована скатертина ,   порцелянові горнята , які парували запашним   лате, налаштовувались  до розмови. Але…Мовчазна бесіда була наповнена словами, що застрягали у горлі й невисотаним притихлим болем…У повітрі пахло відчаєм і злістю…Кельнер за лядою начищав філігранові богемського скла келихи й здивовано поглядав на дивну пару. Раптом двері відчинились і до зали  не зайшла, а вихором влетіла  струнка шатенка. Озирнула барну стійку, загорнула  поцілованого сонцем баристу  в терпко- солодкий « Miss Dior Cherie» і, замовивши еспресо, всілась на зелену велюрову канапу навпроти мужчин.

    • Вибачте, запізнилась,- промовила винувати,- студенти- боржники затримали…Чого лишень не наслухалась ,- усміхнулась й одразу спохмурніла.
    • Я не зовсім розумію причини мого приходу сюди,- роздратовано відповів один із чоловіків. – Тим паче, сидіти й дивитись на оцього «кадра»,- якась хижа насмішка прозвучала в голосі.

    Кадри в кіно,- а як не хочеш – відведи очі, чи я потребую , аби ти на мене дивився,- саркастичним  сміхом вибухнув інший.

    • Хлопці, пригальмуйте, я не для того вас покликала, аби дивитись на ваше чублення,- журливо поколотила  каву срібною ложечкою ,- врешті, ви ще навіть не вислухали мене, -відсьорбнула гарячого напою. – Так-от… Ох …Якісь нереальні відчуття…На мені шкіра покривається гусочками, а ви далі за своє…Я й не думала , що коли- небудь у житті така «загура»  випаде на мою долю, але…

    Зося ( то була вона)  почала щось нашуковувати у шкіряній сумці, хвилю шаруділа паперами, врешті, видобула на світ Божий якісь зімнуті листки. Ще хвилина – і вони опинились на нічим не прикритому мереживі серед кераміки й пакетиків із цукром…

    • Маю листа від Юліани,- карбувала кожне слово, – послання для вас нерозумних…Моя справа прочитати її слова  вам. А далі робіть , як знаєте…Ваше життя…Я не можу передати  того усього, що пережила за оті дні … Випробування – над мої сили…Най Бог хоронить і милує…Моя дорога дівчинка буде сердитись,що я не зробила цього одразу, але я не мала змоги…Морально спустошена людина ні на що не має снаги…

    Чоловіки притихли у німому здивуванні…

    « Мої … Мені жаль ,що я не можу вам цього сказати , дивлячись у вічі…Не нападайтесь на Зосю, вона виконує моє прохання…Ніхто ні в чому не винен. Так склалося життя…

    Рідний мій! Я не можу передати словами своєї вдячности за усі оті роки…Дякую від першої хвилини до останньої…Ти дав мені найкраще,що може дати жінці мужчина- нашу крихітку, малесеньке янголятко. Хіба можна дати більше? Ти навчив мене любити так віддано й безтямно, що я загубила себе у тобі…Я винна за твою втому від мене, за те, що не навчилась у тобі відшукати себе…Твоя зрада змусила мене задуматися про власне невміння жити…Ти звільнив мене від пустих розмов, нещирих стосунків і пригаслого шлюбу…Правда – болюча, але потрібна для людини…Біль проростає , зносить або підносить…Моє вознесіння почалося із твоєї кривди…І за це я безмірно вдячна тобі. Я хочу , аби ти був щасливим…Завжди…А я вже більше не триматиму зла…Кого  з’єднав Господь- людині не під силу розлучити…Будь щасливим…А я поруч тебе …Але не озирайся ні на що…Твоє успішне  життя невимовно утішить нашу донечку…Живи спогадами, але дбай про минуле…Люблю тебе…

    Моє  «високоверхе»  кохання…Мій  щасливий відчаю…Обожнюю ТЕБЕ…Ти знову віднайшов мене, оволодів усіма струнами мого єства…Навчив   кохати по- справжньому, не дивитись на « що буде?»… До тебе я знала інше життя, ніколи не думала,що його можна прожити так відчайдушно…Хай там як, але ти навчив мене це розуміти.Складно жити із почуттям провини…Ти знаєш…Ти все знаєш…Не суди мене й не тримай на мене образ .Часом жінка не може зробити вибір…Я не змогла…Тому вищі сили зробили його замість мене…Ти чоловік…Мусиш жити далі без мене…Я так хочу, аби ти запізнав доброї долі…Повір, темінь ніколи не навічно. Я жила у ній, але ти визволив мене…Став зблиском моїх очей …Дай цих блискіток жінці…іншій . Ти вирятуєш її, а вона тебе…Щастя не падає з неба…А, може, й падає…Хтозна…Я пам’ятатиму про тебе завжди, а ти утішиш мене, якщо згадаєш бодай на мить…Ти неймовірний…Той, хто любить життя…Я знаю, що ти не виносиш  пафосу, але ти моє одвічне кохання…охоронець  моєї душі…Живи…Заради мене…Ніхто не винен…Люби світ так, як ти вмієш….Просто люби…»

     

    Холодний вітер наганяв вечорові хмари…Вони застилали небо й грозились сипонути дрібним дощем…Весна…Тюльпановий рай тішив різнобарв’ям, збурхував у душах ейфорію, милував серце…Час радости й непереможного щастя, одчинених дверей кав’ярень і мрійних сподівань, цвілих пуп’янків й  утаємничених обіймів…Місто готувалось до усіх можливих радостей і буденно  звичаєвих  моментів, потопало у безугавному шумі…

    А тут – спокій…Світ невичерпного смутку й гірких осонь…На обох чоловіків із сіро-чорного граніту дивилась Юліана…Вона безжурно усміхалась у стишену буденність , а її очі виплескували  добре знані   промінці любови…Дощик таки сіявся, спроквола кропив землю, звідчаяні обличчя цих так несправедливо й несподівано з’єднаних у власній драмі  мужчин . Жовті троянди  німою розпукою сумували за втраченим життям…

44

Автор публікації

Офлайн 2 роки

Olena_Mihaylishin44

131
Коментарі: 0Публікації: 4Реєстрація: 12-04-2020

Вибір видавця (Квітень 2020)

Достижение получено 03.05.2020

Титул: Вибір видавця (Квітень 2020)

4 коментарі ““Юліана””