Для голосування необхідно авторизуватись

Вільна

Є такі сльози, які треба виплакати обов’язково,
в будь-який час дня і ночі, виплакати, щоб все
всередині перегоріло (Стівен Кінг)

Невиплакані сльози – тяжкий тягар для душі, міцні окови для серця. «Поплач, дитинко, легше буде», – колись давно шепотіла своїй онучці бабуся та гладила її по голівці. Чим старшою ставала онука, тим менше було у неї сліз. «Сильна жінка», – говорили знайомі й такі ж слова викарбовували на подарунках. Читала оті вітальні привітання з побажаннями «сильній» жінці й гірко посміхалася – воліла ж бо бути просто Жінкою.

Багато років носила вона той тягар з невиплаканих сліз. Вперше відчула, що не може плакати, ще підлітком: тоді ріка забрала до себе найкращого друга. Коли його ховали, немов закам’яніла. Стояла і дивилася, як укриває чорним покривалом хлопчика на віки вічні земля. Розуміла, що більше не побачить, але сліз не було. Відчувала, ніби її душа розділена на дві частини: одна частина її в тілі стоїть серед людей, а інша з боку спостерігає, і все, що відбувалося в той день, немов на сцені – не справжнє. Та серце її плакало, й оті невиплакані сльози серця перетворювалися на тяжке каміння, окови.

Так плакало її серце ще не раз. Коли прощалася із найріднішими людьми, що йшли у вічність, не плакала. Люди шепотіли:  «дивись, ні сльозинки», «ой, а як же я плакала за батьками, а у неї очі сухі», немов судили, що у дівчини серце кам’яне. На ті слова тяжкими ударами відгукувалося її серце. Оголена її душа в той час перебувала під сильним поривом вітру горя, ніби маленька дівчинка без одягу в степу під час шквального осіннього вітру. Душа боліла так, що напевно не кожному під силу було б терпіти той біль. Сльози мали стати тим цілющим бальзамом, одягом для душі, та їх не було. Вже знала, як їй потім відгукнуться невиплакані сльози у житті – безсонними ночами та ранами душі, біллю серця. Та що мала робити? Терпіти біль.

Тягар з невиплаканих сліз – тяжкі окови, що сковували її серце, коли втрачала близьких, віру в людей, коханого, а чи щось інше важливе в духовному чи матеріальному житті, щось дане долею й відібране чи здобуте важкою працею…  Багато років носила той тягар. Аж небо зглянулося над її душею, й якось заплакало очищаючим рясним осіннім дощем. Йшла під тією зливою дощу простоволоса й нарешті плакала. Підставляла навмисне обличчя  дощу, її очі нарешті плакали, а серце ставало вільним. Люди, що проходили поруч, не помічали тих сліз, бо намагалися швидше заховатися від зливи. Вона ж сліз не ховала й ловила кожну цілющу для її душі краплинку дощу. Знала, що саме в цей день з нею плакало небо, щоб розмити окови й звільнити серце для нових почуттів, для радості та любові до світу. Йшла нарешті під тим дощем не «сильна», а просто красива справжня Жінка, здатна віддавати свою любов світові, бо серце вже мала вільне. Нарешті. Вільна!©Ольга Моцебекер

6

Автор публікації

Офлайн 4 години

OlgaNM

183
Коментарі: 39Публікації: 47Реєстрація: 28-10-2020

Бронзове перо

Достижение получено 17.11.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 12.11.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій

3 коментарі “Вільна”