Для голосування необхідно авторизуватись

Нічия

Вечір упав на вулицю тихо, росою покропив сусідські матіоли попід хвірткою, від чого аромат квіток ще дужче пішов по вогкому переднічному повітрю, переліз через збитий з кривих та десь підгнивших вже дошок паркан і з втішаючим спокоєм накрив схилену дівочу голову.

Давно вже погода не пестила людей, давно не пригортала їх отакими от пахощами до свого серця. Все дощі та грози гриміли над селищем, сповнюючи Калю давнім, ніякими силами не приборканим жахом. Спочатку пізні весняні сніги змісились з побитою землею в непролазне багно, а вже те багно рясні зливи пустились по вулицям брудними річками. Ні до церкви пройти нормально, ні до поля. І якщо до Бога Каля бігала навпростки, через городи, бо церква – ось поруч, з вікна видно навіть як дзвонар у неділю шморгає за мотузки та втирає рукавом піт з чола, то до картоплі, що вже продерлась крізь упавше на землю небо, добиратись доводилось довго, важко. Приходиш на свій наділ за селом вже втомленим, а ще полоти, бо на пів дня небо дало роботу тижневу поробити, а ще назад чапати, ледь підтягуючи ноги, обліплені грязюкою. Важко-тяжко, а вибору нема.

– Іди вже до хати, дитино, – гукає тітка Марія. Вона брязчить каструлями і тарілками, лаштуючи вечерю.

– Зараз, – кричить Каля у відповідь, а з місця не рушає. І сил немає підійматися та йти до хати, і бажання міняти такий вечір на здушливе кімнатне повітря. – Тільки подихаю трошки.

Матіоли пахнуть як навіжені, вже вся вулиця п’яна від того аромату. Каля міцно-міцно заплющує очі, вдихає терпкий, густий запах квітів та землі, і йде обертом голова.
***
А пам’ять жене страшні роки геть, вертаючи дівчину в інше село, маленьке, притулене до Десни так щільненько, що часом по весняних розливах рибу можна було ловити в хаті, сидячі на печі. Дід її отак сома ухопив в три долоні ростом, тільки хвалився вже потім, що більше п’яти було. А онука лиш піддакувала, бо як її долоньками рахувати, то й семи стало б.

Там, дома, літо завжди пахло саме так, як зараз тут. І так же її гукали до вечері, а десь у нутрі маленької мазанки гуділи вечірніми розмовами батьки, надривався нявчанням рудий подертий кіт, якого зазивати до столу не треба було, бо він й ночував би біля нього, аби дід на ніч не виганяв бісову животину за поріг.

– Мамо, – тихенький шепіт виривається з грудей Калі, падає однією сльозинкою на коліна. Оці куці спогади – то все, що лишилось в неї від батьківського дому, усе, що лишилось від спокою, який втік з душі з першим вибухом – тоді стерлась зі світу хата баби Ярини разом з самою бабою – та так і не вернувся досі. А село Калине вже, мабуть, понадкусував з усіх боків ліс, затягнув вирви мохом чи травою.
***
– Мамо, – вторить від хвіртки чужий голос наче відлунням її власного болю.

Каля здійняла голову, здригнулась всім тілом, та на тому й завмерла, як камінь над могилою. Очі її втупилися у сіру примару, що стояла у воротах, хитаючись як від вітру, якого сьогодні за день й подиху не було. Крик вчепився за горло, ось-ось готовий наполохати вечірній затишок вулиці.

– Мамо, – сіра постать наче й голос мала такий само сірий.

І Каля вже б закричала, коли примара невпевнено ступила у двір, аби не спіткнулась об погляд чужих очей. Чорні, пусті, наче колодязі, що повсихали ще століття тому, і тепер дивились на світ глибокими ямами. Дивились – і не пізнавали, також спотикались об Калину присутність так, як спотикаються на давно знаній стежці, бо хтось чужий жбурнув на шлях каменя.

– Світе мій… Павлусю…

Зойк, в якому химерно змішалось стільки всього, що й сотнею слів не повторити, відволік і Калю, і примару. Тітка Марія вклякла на порозі, притиснувши до лиця брудного рушника, яким знімала з грубки гарячі чугуни.

Каля сама свідком була, як день до дня душа полишала маленьке, згорблене від недолі тіло тітки Марії. Життя в ній жевріло самою лиш безглуздою надією, чіплялось за буденні справи, і тим тамувало пустоту в нутрі, там, де від душі тільки шмаття і зосталось.

І коли ця зістарена затаєним болем жінка кинулась сірій примарі до ніг, і вже біля самої землі була підхоплена худими, в мережеві білих шрамів руками, Каля побачила ту втрачену душу, наче самим Господом старанно зшиту клапоть до клапотя. Маревом бриніла вона над двома наміцно притиснутими одне до одного тілами, текла чистими, як джерельна вода, сльозами, і набиралась сили від материнської молитви, напоєної прадавньою, однією на всі людські віки, любов’ю.

Каля дивилась – і не йняла віри. Не буває так! Не в цьому пошматованому війною світі, не в цьому дворі, де вже змирились дві жінки з утратами, де трималися одна другої, як каліки ціпків. Чотири роки тому прибилась тринадцятилітня Каля до порогу тітки Марії, та так і лишилась. Не була вона вже ніде своєю, не була чиєюсь, бо другою після хати старої Ярини спопелилась домівка Калі.
***
Вона тоді лежала в садку. З-під лискучої зелені старої груші то тут, то там проблискували зорі, густо розсипані небом. Десь за Десною тупотів, наближаючись, грім, вже відбивалась від дерев тьмяним світом блискавка. Суне гроза. Каля точно знала, що не мине непогода їх село, бо як йшов дощ від лівого берега, то стороною жодного разу не обходив. Так і дід говорить, і прабабця все повторювала та хрестилась в той бік, коли при житті була.

Грози Каля не боялась зроду і готова була лежати під небом, ще ясним і привітним, до перших крапель дощу.
Поки мама поралась в хаті, а тато з дідом стурбовано прислухалися до тріскучого голосу прибитого до стіни радіоприймача та стримано, щоб не лякати своє жіноцтво, перемовлялись про фронтові новини, Каля мала час надихатись вечірніми пахощами, дати відпочинок стомленим від денного сапання руцям-ніжкам. Навіть на перині, що лишилась ще з маминого приданого і на якій тепер царівною спала Каля, тонучи в набитих гусячим пухом обіймах, не робилося тілу так легко і так зручно, як на простеленій на густому пружному спориші під розлогою грушою постілці. Тут і рідні голоси з хати чути, і цвіркунів, і шелест мальв і півоній під самим порогом, навіть зорі – і ті шепотіли тут, плутаючись у листі. Добре. Затишно і тілу, й душі.

Тільки гроза того дня прийшла надто раптово, і впала на село не зливою, а снарядами. Все було як годиться: марево блискавиць над чорною водою Десни; грім, від якого рвало слух; шквальні пориви, що зносили пилюгу до самого неба – зоряного, чистого.

І ранок був не звичним. Мертвою тишею лежав він на понівеченому полотні села. Де-не-де ще попеліли та курились димом згарища та зовсім зрідка скавчали собаки.
Каля прийшла до тями тільки опівдні, коли сонце пробилося крізь покручене гілля вирваної з корінням груші, яка мов тим плащем накрила дівчину, рятуючи від друзок і гострих шматків шиферу. Найперше подумалось тоді, що тато тільки навесні покрив солом’яний дах шифером, а його вщент побило. Тепер не послухаєш, як дріботить дощ по хвилястій крівлі. Затим лиш усвідомила вона, що крівлю вже ні на що лагодити.

Стояла Каля дні зо два над глибокою ямою — могилою усієї її родини, і мовчала. На ціле село в десятки два хат лишилась вона одна. На цілий Божий світ – одна, нічия.
А потім пішла світ за очі, по побитим грядами війни дорогам, аби лиш подалі від того цвинтаря, яким враз стало Калине село. І йшла, і їхала, поки зморена не впала біля чужого двору в якомусь селі, що вже до Сейму ближче, ніж до рідної Десни. Тут не було урвищ від снарядів, не було руїн. Тільки тиша стояла ще страшніша.
Вже згодом, коли обжилась Каля в маленькій кімнатці, вікна якої виходили на город, а за ним височіли, наче світились навіть поночі, золоті куполи високої кам’яної церкви, зрозуміла, що так зловіще в цій місцині мовчали жіночі душі. Майже кожен двір тут віддав війні чи чоловіка, чи сина, чи брата.

Хтось уже й «похоронки» отримав, омив їх сльозами, що також були німі, зболені, та сховав під скатертину на столі. Щоб не натикатись на ту смерть щодень очима, але знати, що вона – ось, під самим боком.

Та більшість – чекали. Робили свою поденну роботу, доглядали за господарством, збирали урожай, щоб було з чого при зимі затіяти яку не яку кутю, а весною зліпити хоч бідну, але пригідну до свячення паску. Ніхто не знав достоту, чи ті зими-весни прийдуть тепер, а як і так, то чи вартуватимуть вони святкувань. Але як скласти руки до пори – так признатись, що задарма хлопці їхні на фронти пішли.

І Каля зі всіма робила. А тітку Марію, що прихистила її, як матір шанувала. З нею вона й весну зустріла не одну, і осінь. І Перемогу вони в купі приймали, тільки з помислами різними. Каля потроху вчилась не здригатись від грому та тріпотіння червоних знамен, які голова села притягнув з райцентру та розвішував де тільки міг. Краще б він хліба привіз чи горілки, бо й того, й іншого не вистачало. Чоловіки вертались.

Когось приносили товариші, а хтось бігцем до рідного дому заскакував. То одна вулиця, то друга за нею святкували. Одні медалями тішились, інші руками та ногами вцілілими. Матері вже не мовчали, плакали навзрид, і молились, і ночам ще довго сиділи над синами, які таки вернулись, тихенько наспівуючи колискові.

А Маріїн син не приходив. І місяць вона чекала його, всідаючись на низенький ослінчик біля воріт, і другий, і третій. До самих морозів виглядала свою дитину там, а потім – вже з вікна, бо Каля якось таки споралась та загнала бідну жінку до хати. На першу річницю Перемоги Марія пішла до церкви, а повернулась – злягла тижні на два. Каля лікувала як могла, та чи відпоїш травами та пігулками душу? А потім тітка Марія сама оклигала. В той же день ослінчика з-під воріт прибрала, і міцно взялась за господарство. Насилу Каля встигала за тим темпом. Та бачила вона, що змирилась жінка, і також стала нічиєю.
***
А тепер, осьдечки, голосить в обіймах сина. Вернувся.
Сидять обоє на вогкій втоптаній землі, тремтять і плачуть. Де й відділити одне від одного. Каля і собі плаче. Тільки радість за тітку Марію тісниться в її душі зі здушливим відчаєм.

Як зайшли в хату, як повсідались за стіл згадати ніхто вже й не міг. Тільки глухо світила лампочка над ними та пищали комарі. Тітка Марія сиділа, притулившись до сина, і навіть очима не кліпала, так боялась, що зникне її дитя знову; Каля принишкла в куточку, між столом та похиленим розсохлим шафиком, і тихенько сьорбала чай з липового цвіту; Павло однією рукою пригортав до себе матір, іншою дзьобав з глибокої надщербленої миски печену картоплю, і час від часу з-під лоба поглядав на Калю. І від тих поглядів їй то теплом, то протягом ходило по спині.

Мовчали. Силувати до розмови не хотіли, та й не було місця словам у цьому вечірньому спокої. Тепер у тітки Марії та її сина було те дивовижне, майже тілесне, завтра. Наговоряться ще.

Коли порішили йти відпочивати, Каля тільки глибше забилась мишкою у свій куток. Ліжок в хаті на одну кімнату було всього два, і по всьому виходило, що прижилась Каля саме на хазяйському місці.

– Я на веранді ляжу, – глухо сказав Павло, госторо глянувши на Калю темними глибинами очей. Ото й усе.
До першого півня всі троє лежали тихенько, та ніхто не спав, переживаючи кожен своє. Каля обмірковувала, як прошмигнути з двору повз тітку Марію так, щоб вона її не зачепила, не присилувала до откровень. Не вміла Каля прощатись. З мертвими – і то легше погомоніти, а як з живими? З тими, до кого вже серцем прикипів?
Господарство тепер є на кого покинути, бо сам хазяїн дома, тепер при справі буде він. Та й тітка Марія недовго за гостею тужитиме, особливо коли Павло приведе до хати жінку. А Каля – переживе, стерпить.

Треба лиш дочекатись, коли тітка Марія збереться та піде до крамнички на сусідню вулицю.

І задрімала. Тільки крізь сон відчула, що хтось в кімнаті є, сидить біля вікна, затуляючи сяйво церковної дзвіниці. Павло.

– Доброго ранку, – Каля картає себе, що забуло про нього. Тітка Марія, може, й пішла уже, та вернувшийся господар дома. Йому й діла немає до Калі, та кидати хату на чужу йому людину – то діло невірне.

– І тобі ранку доброго, – одповідає. І голос в нього такий, як у батька Калиного був: глибокий, трохи хриплий, наче від морозу. Хоч торкайся.

Сам такий же, весь – як до душі прикладай. Гарний навіть у тій своїй смертельній втомі. Високий та худий, як очеретина. Лице начисто вмите, пописане зморшками не до віку, у русому чубі сіріє сивина. А руки, складені на колінах, всі у вузлуватих білих шрамах. І ні згадки в ньому від того хлопчиська, що й досі дивиться з фотокартки на стіні.

Каля нишком зиркає у дзеркало, яке стоїть, опираючись на трилітрову банку, на підвіконні. Чи лишилось в ній самій щось від Калерії, якій мама щоранку заплітала косу, вкладала її шпильками навколо голови, а край перев’язувала блакитною стрічкою?

Що ще сказать, Каля тями не мала. Треба вставати, та як? Стара сорочка хоч і закриває все Калине тіло від шиї до зашкарублих п’ят, але вже аж до сорому запрана та поштопана, а одежа на повсякдень акуратно складена на стільці за спиною Павла.

– Я піду, не тривожтесь, Павле Івановичу. Тільки речі візьму, – а Павло аж схилився до неї на тих словах. – Я свої лишень, ті, з якими прийшла.

І він засміявся. Ось так направду засміявся, наче й не тримав уже на своїх плечах тягарем прожиті роки війни, скруту розлуки і зболену печаль. І враз стало йому таки двадцять п’ять, як і записано у метрику. Каля бачила те своїми очима, та не повірила би зроду. До сього моменту.

– Що забереш? – Павло ще ближче прихилився до неї, так, що стало видно крапельки світла у темних його очах: там віддзеркалювалось бліде Калине обличчя. – Постілку свою стару чи ляльку без лівої ніжки? Чи може косу, яку ти десь згубила?

– Ви звідки знаєте? – Каля струшує головою, ніби перевіряючи, чи не відросло волосся, яке вона без жалю зими три назад вкоротила до самих пліч.

Павло серйознішає. Порпається в широкій кишені і простягає Калі пом’ятого, трохи обгорілого листочка. Вона розгортає його – і впинається очима в себе. Малювали поспіхом, та навіть в грубих розчерках олівця сплутати важко було. Голомоза, з розплетеними, спутаними вітром косами і очима, що з відчаєм дивляться на світ, якому до маленької Калі жодної справи немає.

– То мій товариш намалював, коли ми в Ніжині були, – киває Павло на листочок, а сам від Калі погляд не відводить. – Я тебе як побачив там, на вокзалі, так наче прикипів весь до тебе. Така маленька ти була, така крихка, загублена і зовсім сама в тому світі. То видно було. А нас відправляли поспіхом, де там ще дівча якесь розпитувати. Попереду – війна та смерть, а я все вдивлявся в гамірний натовп, чіпляючись за тебе очима. І думав, що як вернусь, то світ переверну, а знайду тебе. То гріх, мабуть, так казати, але я жив одним отим стремлінням – тебе врятувать.

Стілець тужливо скрипнув, коли Павло майже сповз з нього і обережненько, щоб не сполохати, принишк навколішки біля Калиного ліжка.

– Хіба я думав тоді, що час такий? Чи що світ сам заведе тебе до мого дому? Я й не пізнав тебе вчора. Не спав ніч, картаючись, що очі твої перебили мені спогад про дівча моє. Та чи дивина – заглядітись на гарну молодицю? Я ж молодий, хоч вже й забув про те. А сьогодні як прозрів. То ж ти! Калю-Калю.

Вона лежала і не вірила. Ота біда, якою вона всі роки морила себе – і не біда зовсім. До Ніжина вона потрапила на третій день як полишила своє село. Добрі люди, тікаючи з таких же попалених сіл, і Калю з собою взяли. Вона стояла там, на вокзалі, і вмирала від власної нічийності. Звідки ж їй було знати, що то вже – не правда. Що ось так просто вона там таки стала чиєюсь? І що хтось думав про неї, і шукав у зустрічних саме її, Калине, лице?

– Тільки я, Каленько, призначив тебе собі за сестру, – Павло вклав своє гаряче чоло в Калину долоньку. – Ти ж маленька була, як зерня. Думалось дурному, що й знайду тебе такою. А тепер як бути, не знаю. Ти ж мені дитям в серце вкарбувалась, а зараз, доросла така, гарна, на шмаття його рвеш, Калю.

Тікати не треба. Думка ця розквітала маками щастя на щоках Калі. Вона вже точно чиясь. Вона – Павлова, бо він же сам це признав. Сам же!

– Лишайся у нас, Каленько. Я не ображу ні словом, ні ділом тебе. Лишайся, Калю.
***
Марія тихенько причинила двері. В хаті діти, прихилившись головами, спали. Одна Калина рука так і лишилась спочивать на лобі Павла, а пальчики іншої стискали сорочку над самим його серцем. Лице сина уві сні видавалось зовсім юним, спокійним.

Як вона жахнулась вчора того пустого синового погляду, наче він до неї тільки тілом вернувся. І ще Каля тікати надумала, дурна дитина, вважаючи, що не зважить на те Марія. Та минулося.

І війна, і розлука для них тепер минулися.

2

Автор публікації

Офлайн 5 місяців

tata_bardak

30
Коментарі: 0Публікації: 8Реєстрація: 19-08-2020