Горнусь до тебе, Україно,
Немов до неньки я горнусь.
Навіть в останнюю хвилину
До тебе ніжно посміхнусь.
Бо ти дала мені ті крила,
Які підносять мене ввись.
Бо твої сонячні вітрила
З моїми жилами сплелись.
Люблю тебе, моя Вкраїно,
За тихий вечір, світлу ніч,
І ранки тихо-солов’їні,
Грози й веселки протиріч.
Люблю за поле і долину,
За вишиванки дивоцвіт.
І за вербу, і за клину,
Які в душі багато літ!
Де б не була, а повернуся
Я в Україну, до людей,
І міцно-міцно пригорнуся
До твого серця, до грудей…
***
30 років! Це мало? Багато?
Все було на жаданім путі…
А сьогодні – велике в нас свято,
Найвеличніше свято в житті!
Незалежність уже здобули ми,
Як же важко! Але здобули!
І барвінок, і кетяг калини
Для нащадків своїх зберегли.
Зазвучала тепер наша мова,
І прекрасна, й гнучка, як лоза.
В ній веселка горить кольорова,
В ній і радості чиста сльоза…
І чому б нам усім не напиться
З її чистого скла-джерела?
Тепер чиста душа, мов криниця,
Наче здавна такою й була.
З неба зорі нам світять сьогодні,
Осявають дороги й стежки.
Щоб сліпі не блукали в безодні,
А незрячі читали книжки.
Щоб у щасті і мирі – як квіти,
Душі теплі, як сонце були.
То чому ж нам усім не радіти?
Ми як буз навесні – розцвіли.
У піснях ми, у віршах розквітли,
Серпнем дихає наша земля…
Сонце дружби – прекрасне і світле
Стоголосо до нас промовля:
Із піснями, кохаймося в славі,
На очах не було щоб сльози.
З ювілеєм, прекрасна державо!
Із води тобі та із роси!!!
***
Україно моя
Україно моя, ти мене народила поетом,
Щоб співала тобі і тебе, як могла, берегла.
Щоб щаслива була і раділа високим я злетам,
І в родині щасливій заможно і вільно жила.
Але радість і сум, раптом біле і чорне сплелося
В цім шаленім житті, як буває у нас на віку…
І з’явились хрести, сивина засріблила волосся,
Ми тихіше співаєм нашу пісню вкраїнську дзвінку.
Україно моя, твої рани в мені кровоточать,
Твої сльози печуть і щемлять дивним болем в душі.
Хочу миру тобі, ну а більше нічого не хочу,
Хай пощезнуть усі вороги й перевертні чужі!
Україно моя, віддаю тобі серце і душу,
І єдине життя, що я маю, тобі віддаю.
Бо несила терпіть, та і стільки терпіти ще мушу,
Та у бідах топити і душу, і совість свою!
Україно моя! Чом коса твоя білено-сива,
Чом бринить на очах твоїх гірко-солона сльоза?
Ти ж у пісні своїй, ти у праці велична й красива,
Чом же ворог, як вовк, скільки років тебе загриза?..
Україно моя, ти скажи, де ті подвиги є
Дідів-прадідів сильних і мужніх героїв твоїх?
Чом же сонце жадане так повільно і сонно встає
І шкодує тепла для твоїх тяжко ранених ніг?..
Україно моя! Розгортай у борні свої віти,
Колосись на полях у добірних рясних колосах!
Ми до тебе ідем, ми твої недорощені діти,
У вінках українських, вишиваних хрестом сорочках.
Україно моя, я люблю тебе навіть такою,
Хоч і рани твої я не можу загоїть, авжеж,
Йду тебе захистить від напасті полинно-гіркої,
Від образ і принижень і від воєн пекучих пожеж.
Україно моя! Ми сини твої вірні й сміливі,
Ми до тебе йдемо, щоб не множились сірі хрести.
Скоро будемо, вірю, і веселі отут і щасливі,
У садах навесні буйним квітом пахучим цвісти.
***
Я лиш струна на арфі України,
Я лиш травинка, крапелька дощу…
Але пройду крізь гори і руїни
Й нікому зроду зради не прощу!
Така я є, такою себе бачу,
А значить, в мене Всесвіт у руці!
Ви скажете – нічого я не значу,
І не для мене сонця промінці?..
Я сильна в слові і в своєму вчинку,
У справах сильна, в правді і в борні.
Нехай мала я, в світі лиш мачинка,
Та все добром вертається мені…
І тільки час не можу зупинити,
Я підневільна в нього, як слуга…
Він швидко мчить і золоті копита
Виблискують на сонці, як фольга.
Приходять з часом різні переміни,
Та пересудів в душу не пущу.
Я лиш струна на арфі України,
Я лиш травинка, крапелька дощу…
Ми мусимо
Я – українка, та ніде й ні разу
Не впала в землю слабкості сльоза.
Кого питать? Спішу я до Тараса,
Щоб України біди розказать.
Іду й хвилююсь… Вітер мені в очі.
І зір лоскоче совісті сльоза,
Що його слово грізне і пророче
Змив лиха дощ, сполохала гроза…
Що не зуміли стежку відшукати
Оту, якою треба було йти,
Що в війнах син, сивіє в горі мати,
І що в бою схрестилися «брати».
Що йде війна чиясь отам, на сході,
І гатять «гради», «буки» кожен день,
Війна для когось – мати, мовиться в народі,
Для сходу – лихо, горе – для людей.
А Він сидить на пагорбі, у сквері,
Шука уява ясності межу…
Я Йому душу відчиню, як двері
Й про день прийдешній чесно розкажу.
Впаду в розпуці просто на коліна,
В молитві руки трепетно складу:
Тарасе, потерпає Україна,
Як вишня від грози в старім саду…
Над тілом України ворон кряче,
А чорна тінь тікає від гріхів…
Пробач, Тарасе, ми були незрячі,
Пробач, Кобзарю, ми були глухі.
І як нам жить, втомилися ми дуже,
Останній раз, Тарасе, нам прости…
Йдем проти вітру, а він в очі струже,
Позаду нас трухлявіють хрести…
Прости нас, батьку, скільки ми згубили
Духовності, культури, добрих справ.
Мабуть, Вкраїну мало ми любили,
Тепер у нелюбові й помира…
Останній раз підстав, Тарасе, плечі,
Хай в твоїм серці зійдуться світи.
Ми дужі крила маємо лелечі,
До миру й щастя мусимо прийти!
Думок на тему “Горнусь до тебе, Україно (підбірка поезій до з0-річчя Незалежності України””
Чудова патріотична підбірка – написано з такою любовью, повагою до рідного краю, мальовиче, барвисто, метафорично. Сьогодення переплелось з історією, що надає поетичній формі ще більшого змісту.