Для голосування необхідно авторизуватись

“ЦВІТНА” ВЕРЕТКА

                             «Ц В І Т Н А    В Е Р Е Т К А»

Як  тільки-но  літечко – літо  краснеє  надходить,  щедро  даруючи  чарівній  матінці – ПРИРОДІ  світлі,  сонячні,  теплі,  погожі  дні,  гарні  українські  господині (газдині)  починають  наводити  лад  у  своїх  хатах – світлицях.

Особливо  вони  метушаться  у  кімнатах,  прибирають – «вигрібають»  ретельно  у  шафах,  виносять  усі  речі,  що  перезимували.  Це  і  верхній  одяг,  і  вироби  з  хутра,  і  головні  убори,  й  давні  та  ношені  речі,  ковдри,  покривала,

подушки,  простирадла,  рушники,  хустини («шалочки»).  І  обов’язково – килими  із  шерсті  та  веретки  домотканні.

Геть  усе  має  «подихати  свіжим  повітрям»,  «вивітритися,  висохнути» – аж  до  наступного  літа,  як  дасть  БОГ  день…

Цю  добру  і  корисну  звичку  у  своєї  мами  перейняла  і  я.  Кожного  літа  намагаюся  встигнути за  погожими  і  сонячними  днями,  переглядаючи  домашні  речі (це  при  доброму  здоров’ї).

Та  з  неабияким  задоволенням  виносила – просушувала  «цвітні»,  «кучеряві»,  смугасті,  чорно – білі,  кольорові  веретки,  що  цілими  стосами  стояли,  лежали,  «дивилися»

зі  скрині,  потім – із  шафи,  дивана – звідусіль,  де  їх  було  зручно  зберігати.  Коли  чіпляла  веретки  на  дріт,  перегортаючи  і  перевертаючи  їх,  ніби  гарну  стрічку  на  квітці,  мене  охоплювало  якесь  близьке,  дороге,  рідне,  невимовне  хвилювання.  Сльози  стискали  горло,  ледь  не  до  втрати  свідомості,  стікали  по  моєму  жіночому  обличчю…  Я  ніжно  розгладжувала  натрудженими  руками  кольорові  смужки,  любувалася  різнобар’ям  дивовижних  візерунків,  придивлялася  до  різних  витончених  відтінків  і  гами – гармонії  «цвітів»…

Та  й  згадалося  мені…

ТАМАРКО,  дитино,  ходи – но,  будемо  з  тобою  робити  «цвітні»  веретки… –  кликала  мене  бабка  НАТАЛІЯ.    А  у  хаті (меншій  кімнаті)  вже  стояв  верстат  посередині,  ближче  до

вікна,  «аби  було  добре  видко» (це  казала  бабка  дідові  ЯКОВУ). – «Посунь  і  прибий  верстат (уже  налагоджений)  до  світла,  май  до  людей».  Мені  здавалося,  що бабка  НАТАЛІЯ,  дивлячись  у  вікно,  черпала – збирала  якусь  невидиму  наснагу,  горіння  в  душі,  натхнення  для  творчої  праці,  як  тепер  кажуть.

Я  ж  бачила  своїми  дитячими  оченятами  майже  увесь  робочий  процес:  від  початку  до  кінця,  моє  юне  створіння  вбирало  всім  своїм  єством  щось  незвичне,  невідоме,  й  водночас  дороге  і  цінне,  навіть  ще  того  не  усвідомлюючи.

А  тут  уже  надійшли  і  вуйна  ІРИНА  і  тітка  МАНЯ.  Бо  ж  треба  спочатку  натягнути  основу (з  ниток  чи  мітків) – це  казала  мені  бабка.  Коли  вже  впоралися,  радилися – з  яких  «цвітів» (кольорів)  починати  смужку,  аби  було  файно,  і  щоб  усе  ладіло  в  ряд (підходило) – після  чорної  смуги,  котра  розділяла  кожний  «цвіт»  окремо.

– Ну,  дитино,  сукай-но  цівку.  Вибирай  у  такім  порядку,  як  вуйна  з тіткою  склали, – це  вже  бабка  НАТАЛІЯ  запрошувала  мене  до  роботи.

А  в  кориті  дерев’яному (схожому  на  те  корито,  де  місять  тісто) – повно –  повнісінько  клубків  із  шерстяних  ниток:  червоні,  зелені,  сині,  фіолетові,  рожеві,  бузкові,  голубі, – аж  очі  розбігаються.

– Сукай (мотай)  на  цівку (дерев’яна  трубочка  на  10-12 см)  небагато, тісненько,  рівненько,  аби  цівка  влазилась (поміщалась)  у  човник, – навчала  мене  бабка.

І  снував – бігав  дерев’яний  човник  із  «цвітною»  ниткою  у  бабчиних  руках  швидко,  вправно,  гарно,  як  жива  істота,  як  муряшка  на  землі.  Ноги  внизу  верстата  по  черзі  натискали  «педалі» – підніжки,  змінюючи  місцями  основу  для  іншого  ряду  «цвітної»  нитки,  руками  притискали – забивали «держаком»  (бердом  ляди)  нитку  до  основи.  …Човник  снував – снував.

Я  дивилася  захоплено,  і  не  стигала  своїм  дитячим  поглядом   за  бабчиними  руками.

Насукала (накрутила)  на  цівки  багатенько  кольорових  ниток  по  тому  зразку,  який  вказала  моя  бабка,  додатково  ще  чорні  нитки  приготувала,  білих  трохи,  та  й  знову  спостерігала – спостерігала…

– Дитино,  оту  бордову  і  малинову  нитку  клади  «отдєльно» (окремо),  бо  вона  линяє і  змінює  «цвіт» (колір).

– Ми  з  тобою  поїдемо  на  «красільню»,  повеземо  мітки  «красити»,  та  й  тоді  зрозумієш,  я  ще  тобі  розкажу, –

– А  що  це  таке  «мітки»,  бабко? – питаюся  я.

– Та  це  ж  ті  самі  нитки,  що  ми  пряли  з  тобою,  з  тіткою  МАНЬОЮ  і  вуйною  ІРИНОЮ.  Ти  ж  тримала  веретено,  бачила  куделю  з  вовною. – Бабка  навмисно  так  казала,  аби  я,  ще  тоді  дівчинка – п’ятикласниця, відчувала  себе  потрібною,  зайнятою,  працьовитою.  І  я  по-спражньому  відчувала  себе  такою  відданою  бабці    НАТАЛІЇ,  адже  ми  «робили  таку  «важну  роботу» – «цвітні»  веретки»,  у  яких  була  колись  і  моя  дитяча  частинка  душі.

Їхали – мандрували  ми  з  бабкою,  вуйною,  тіткою  на  «красільню»  на  підводі  з  кіньми,  куди  нас  возив  вуйко  ІВАН,  бабчин  брат. (Транспортний легковий  засіб  ще  не  всі  люди  мали  можливість  придбати).  Бачила  я  оту  «красільню».

Пригадую,  стояли  і  чекали  ми  з  вуйком  у  БУЗОВИЦІ  край  дороги,  –  а  там,  далеченько,  коло  довжелезної  будівлі  на  горбі,  –  на  всій  долині  сохли – вигравали  на  сонячних  променях  різнобарв’ям  своїм  кольорові  мітки,  з  яких  потім  звивалися    гарні,  м’які,  ніжні  клубки  ниток  по  «всіляких  цвітах».

…Робили – ткали  файну  смугасту  веретку  довжиною  від  2  до  15  метрів.  Веретку,  яка  вабила – надила  ніжними  барвами  веселкових  кольорів  зір  перехожих — на  паркані,  на  лавці,  на  дроті,  на  долівці,  на  підлозі.  Веретку,  яку  ткала – робила  з  добром  і  світлом  на  душі  моя  бабка,  бо  вона  щасливо  усміхалася,  ніби  пісня  співалася,  під  стукіт – дзенькіт  ткацького  верстата.  А  з  нею  і  я  сиділа,  втішаючись,  що  я  бабчина  файна (роботяща)  помічниця,  як  говорила  вона.

Бо  я  «допомагала»  робити  веретку.  Веретку  на  довгу  дівочу  долю  в  добрі  і  злагоді,  в  мирі  і  любові,  у  здоров’ї  і  достатку.  А  найголовніше – у  дієвій,  істинній,  справжній,  людській  вірі,  надії,  любові  до  ГОСПОДА  БОГА.

Літ  та  й  літечок  уже  минуло.  «Цвітна»  веретка  й  досі  кличе,  нагадує,  береже  зворушливі,  щасливі,  файні  спогади.  Спогади  про  ті  щасливі,  світлі,  незабутні  миті – миттєвості  життя,  коли  ми  з  бабкою  НАТАЛІЄЮ  робили  «цвітну»  веретку

На  щасливу  життєву  долю…

ТАМАРА  РОМАНЮК.

1

Автор публікації

Офлайн 2 години

Тамара Романюк

482
Коментарі: 25Публікації: 215Реєстрація: 06-02-2020

Золоте перо

Достижение получено 17.06.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 16.02.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій