«Ц В І Т Н А В Е Р Е Т К А»
Як тільки-но літечко – літо краснеє надходить, щедро даруючи чарівній матінці – ПРИРОДІ світлі, сонячні, теплі, погожі дні, гарні українські господині (газдині) починають наводити лад у своїх хатах – світлицях.
Особливо вони метушаться у кімнатах, прибирають – «вигрібають» ретельно у шафах, виносять усі речі, що перезимували. Це і верхній одяг, і вироби з хутра, і головні убори, й давні та ношені речі, ковдри, покривала,
подушки, простирадла, рушники, хустини («шалочки»). І обов’язково – килими із шерсті та веретки домотканні.
Геть усе має «подихати свіжим повітрям», «вивітритися, висохнути» – аж до наступного літа, як дасть БОГ день…
Цю добру і корисну звичку у своєї мами перейняла і я. Кожного літа намагаюся встигнути за погожими і сонячними днями, переглядаючи домашні речі (це при доброму здоров’ї).
Та з неабияким задоволенням виносила – просушувала «цвітні», «кучеряві», смугасті, чорно – білі, кольорові веретки, що цілими стосами стояли, лежали, «дивилися»
зі скрині, потім – із шафи, дивана – звідусіль, де їх було зручно зберігати. Коли чіпляла веретки на дріт, перегортаючи і перевертаючи їх, ніби гарну стрічку на квітці, мене охоплювало якесь близьке, дороге, рідне, невимовне хвилювання. Сльози стискали горло, ледь не до втрати свідомості, стікали по моєму жіночому обличчю… Я ніжно розгладжувала натрудженими руками кольорові смужки, любувалася різнобар’ям дивовижних візерунків, придивлялася до різних витончених відтінків і гами – гармонії «цвітів»…
Та й згадалося мені…
– ТАМАРКО, дитино, ходи – но, будемо з тобою робити «цвітні» веретки… – кликала мене бабка НАТАЛІЯ. А у хаті (меншій кімнаті) вже стояв верстат посередині, ближче до
вікна, «аби було добре видко» (це казала бабка дідові ЯКОВУ). – «Посунь і прибий верстат (уже налагоджений) до світла, май до людей». Мені здавалося, що бабка НАТАЛІЯ, дивлячись у вікно, черпала – збирала якусь невидиму наснагу, горіння в душі, натхнення для творчої праці, як тепер кажуть.
Я ж бачила своїми дитячими оченятами майже увесь робочий процес: від початку до кінця, моє юне створіння вбирало всім своїм єством щось незвичне, невідоме, й водночас дороге і цінне, навіть ще того не усвідомлюючи.
А тут уже надійшли і вуйна ІРИНА і тітка МАНЯ. Бо ж треба спочатку натягнути основу (з ниток чи мітків) – це казала мені бабка. Коли вже впоралися, радилися – з яких «цвітів» (кольорів) починати смужку, аби було файно, і щоб усе ладіло в ряд (підходило) – після чорної смуги, котра розділяла кожний «цвіт» окремо.
– Ну, дитино, сукай-но цівку. Вибирай у такім порядку, як вуйна з тіткою склали, – це вже бабка НАТАЛІЯ запрошувала мене до роботи.
А в кориті дерев’яному (схожому на те корито, де місять тісто) – повно – повнісінько клубків із шерстяних ниток: червоні, зелені, сині, фіолетові, рожеві, бузкові, голубі, – аж очі розбігаються.
– Сукай (мотай) на цівку (дерев’яна трубочка на 10-12 см) небагато, тісненько, рівненько, аби цівка влазилась (поміщалась) у човник, – навчала мене бабка.
І снував – бігав дерев’яний човник із «цвітною» ниткою у бабчиних руках швидко, вправно, гарно, як жива істота, як муряшка на землі. Ноги внизу верстата по черзі натискали «педалі» – підніжки, змінюючи місцями основу для іншого ряду «цвітної» нитки, руками притискали – забивали «держаком» (бердом ляди) нитку до основи. …Човник снував – снував.
Я дивилася захоплено, і не стигала своїм дитячим поглядом за бабчиними руками.
Насукала (накрутила) на цівки багатенько кольорових ниток по тому зразку, який вказала моя бабка, додатково ще чорні нитки приготувала, білих трохи, та й знову спостерігала – спостерігала…
– Дитино, оту бордову і малинову нитку клади «отдєльно» (окремо), бо вона линяє і змінює «цвіт» (колір).
– Ми з тобою поїдемо на «красільню», повеземо мітки «красити», та й тоді зрозумієш, я ще тобі розкажу, –
– А що це таке «мітки», бабко? – питаюся я.
– Та це ж ті самі нитки, що ми пряли з тобою, з тіткою МАНЬОЮ і вуйною ІРИНОЮ. Ти ж тримала веретено, бачила куделю з вовною. – Бабка навмисно так казала, аби я, ще тоді дівчинка – п’ятикласниця, відчувала себе потрібною, зайнятою, працьовитою. І я по-спражньому відчувала себе такою відданою бабці НАТАЛІЇ, адже ми «робили таку «важну роботу» – «цвітні» веретки», у яких була колись і моя дитяча частинка душі.
Їхали – мандрували ми з бабкою, вуйною, тіткою на «красільню» на підводі з кіньми, куди нас возив вуйко ІВАН, бабчин брат. (Транспортний легковий засіб ще не всі люди мали можливість придбати). Бачила я оту «красільню».
Пригадую, стояли і чекали ми з вуйком у БУЗОВИЦІ край дороги, – а там, далеченько, коло довжелезної будівлі на горбі, – на всій долині сохли – вигравали на сонячних променях різнобарв’ям своїм кольорові мітки, з яких потім звивалися гарні, м’які, ніжні клубки ниток по «всіляких цвітах».
…Робили – ткали файну смугасту веретку довжиною від 2 до 15 метрів. Веретку, яка вабила – надила ніжними барвами веселкових кольорів зір перехожих — на паркані, на лавці, на дроті, на долівці, на підлозі. Веретку, яку ткала – робила з добром і світлом на душі моя бабка, бо вона щасливо усміхалася, ніби пісня співалася, під стукіт – дзенькіт ткацького верстата. А з нею і я сиділа, втішаючись, що я бабчина файна (роботяща) помічниця, як говорила вона.
Бо я «допомагала» робити веретку. Веретку на довгу дівочу долю в добрі і злагоді, в мирі і любові, у здоров’ї і достатку. А найголовніше – у дієвій, істинній, справжній, людській вірі, надії, любові до ГОСПОДА БОГА.
Літ та й літечок уже минуло. «Цвітна» веретка й досі кличе, нагадує, береже зворушливі, щасливі, файні спогади. Спогади про ті щасливі, світлі, незабутні миті – миттєвості життя, коли ми з бабкою НАТАЛІЄЮ робили «цвітну» веретку…
На щасливу життєву долю…
ТАМАРА РОМАНЮК.
Автор публікації
Титул: Вибір видавця (Вересень 2021)
Титул: Небайдужий читач
