Нам дуже треба розправить крила

Не хочу жити в туманнім світі,
До сонця пнуся! Зігрій мене!
Блукають мрії в далекім літі,
Крилата думка десь там живе!
Зернятком стиглим лягає віра,
Врослася міцно в мої слова.
Надривно плаче у серці ліра,
Так рідко спокій у нім бува.
А час рікою біжить потоком,
Там десь, у вербах, навік щеза.
Невідворотність проймає током,
Ми як розкидана всі лоза!
Нас поодинці просто зламати.
Неначе щука, лебідь, і рак…
Нам би докупи себе зібрати….
Народом стати! А ми – ніяк…
Нам би надії! Не треба жалість.
Любові краплю, але комусь…
Краще вже злості, і хай – зухвалість!
А тут байдужість живе чомусь…
Клекоче близько ворожа сила,
Земля прадавня вогнем горить.
Нам дуже треба розправить крила,
Хоч це не просто, душа болить…
Погана казка з кінцем поганим,
Її писала рука чужа.
Вже стали рідні важкі кайдани,
І звиклі спини в нас до ножа…
Клекоче близько ворожа сила,
Земля прадавня вогнем горить.
Нам дуже треба розправить крила,
Хоч це не просто, душа болить…