Для голосування необхідно авторизуватись

Людина, що стояла на мосту

                                    «Під берегом острова одне об одне
                                       Б’ються бортами порожні човни…»
                                                                                     (Гійом Аполлінер)

Коли пишеш есей про авторів текстів (байдуже, поетичних чи прозових, хоча в епоху модерн поети писали поетичну прозу, а прозаїки віршували), хочеться писати про творців які перемогли. Це окрилює, це Акутагава Рюноске програв – він сам це визнав, це відчувалось в усіх його новелах і віршах – він програє. І то у нас на очах. Те саме можна сказати про багатьох – Маяковського, Плужника, Рембо, Бодлера і багатьох інших – вони програли. Хоча мали всі шанси перемогти. Хто програв битву з дурнями, хто з катом, хто з темрявою, що сидить в глибина свідомості. Хто просто з духом розчаруванні зневіри. Я хочу написати есей про людину яка перемогла, яка сказала всім і собі: «А я ще є». Попри все – попри жахи війни, безглуздя індустріальної епохи, смертельне (для інших) поранення, шпиталь, тюрму, шахраїв, зраду друзів. Попри все. Я хочу написати про людину, яка стояла на мосту Мірабо і вже завдяки цьому стала людиною вічності – я пишу есей про Гійома Аполлінера. Про людину, що нехтувала звичними формами, яка не була провісником епохи, яка не вписувалась в епоху, яка просто створила епоху, а потім решта людей вже намагались вписуватись в його поетичний світ. Кожен по своєму. Але кожен невдало. На відміну від переможця Гійома інші приборкувачі Пегаса та майстри пера чи просто провінційні каламарі не розуміли, що треба не вписуватись в сучасність і не протидіяти сучасності, а творити світ сучасності. Вигадувати його.
Треба справді бути переможцем, щоб зуміти, будучи білоруським поляком, так опанувати французьку мову і культуру, щоб стати більшим французом аніж самі жителі Галії, генієм французької поезії. На війну він пішов добровольцем. Як він міг не піти битись і помирати за Францію, якщо він вже став справжнім французьким поетом? Хай навіть йому і відмовили в громадянстві. Ну що ж іще робити поляку серед зелених пагорбів Пікардії та між барокових химерій паризьких вуличок як не піти вмирати за Францію? І то не за корсіканського шибеника, а за республіку. Його творчість війна розчахнула навпіл. Як це знайомо нам – все написане ділити на «до мобілізації», «після мобілізації» та «після демобілізації». Але так спокійно споглядати війну, всі ці жахи і писати в цей час про красу, відшукуючи її там, де її принципово не може бути – це ніхто з поетів не зумів – тільки він – нащадок поліських аристократів, що сконструював псевдонім з уламків свого довжелезного імені. Як імено може складатися з шести слів (навіть для шляхтича уродзоного!) – це для мене загадка. Гірша едіпової. У мене було таке відчуття, що він відчував – стрибне рано чи пізно з висоти свого довжелезного імені в провалля небуття, як колись софоклівсий сфінкс шугонув у провалля, коли розгадали його загадку. Але я помилявся – Аполлінер не загадував загадок і навіть не розгадував їх – він був деміугром в літературі, а не Прометеєм, що дарував поетичний вогонь сучасникам.
Ім’я можна змінити. Можна навіть змінити Батьківщину і назватися шаманом іншого бога  чужого племені. Але корені підрубати неможливо. Навіть якщо людина рубає їх самостійно. Навіть якщо на батьківщині  не бувала зроду і народилася бозна де – серед вічного міста цезарів, а дитинство взагалі пройшло в сентиментальній Італії та в картярському Монако. Корені даються взнаки. Гійом Аполлінер пише французькою мовою твір «Лист запорожців турецькому султану». А потім неодноразово згадує в віршах то «кіммерійські сутінки», то «небесні Дунаї», то знову з’являються запорожці і степи неозорі прямо серед Парижу. До того ж «мої запорожці»! Саме не якісь там екзотичні чи гоголівські запорожці, а саме його запорожці. Для нього це рідне і своє. Крім Франції він зумів (хоч на мить) втілитись в Україну. Все там – у Скіфії-Україні – і вхід до підземелля, і політ в Небо. А тут Париж і його алкоголі. Тут блукають вулицями Пан, Христос та Ерос. І ніякі не автомобілі, що вдираються в рядки віршів як щойно вони вдерлися нахабно в лабіринти вулиць.

«Коли прийде твій час і в кіммерійській млі…»

Де ж іще шукати імлу поету, як не в сумній і вітряній Кіммерії, де як казали елліни є вхід до пекла – в Тартар? Це тут можна ненароком попрощатися:

«Прощай Прощай
На горло скаране сонце»

Він ще не знав, що Сонце скаране на горло не тільки в Парижі – коли за вікном століття-потворка Сонце водять на страту регулярно і то в різних землях, навіть там де правителі прийшли з пітьми і не знають, що таке Сонце. А мандрувати в потойбіччя необхідно саме в Кіммерії. Чи то, перепрошую, у Скіфії. Кіммерія – це надто по гомерівськи. Сказати «Кіммерія» – це все одно, що зазирнути в забуті часи. Але поетам то дозволено. Хоча далеко не всі користуються цією індульгенцією і зазирають. Мандрувати в потойбічний світ можна і в Сарматії. Чи то на кресах. Як кому належить. Але не судилось. Балансувати на межі життя довелось таки в Пікардії, а помирати в Парижі. І усвідомити – горло Сонцю перерізали не тільки там – у синіх чарівних степах, але і тут – у Франції.
Українство виглядає з його віршів як не ховай. «Полум’ярем горю між вас храмовики…» – о, як це по українськи – згоріти з кимось, а не жити в ім’я їхніх ідей і нести ці ідеї людям. Кохання для нього завжди нещасливе, а життя сумне – так ніби він всеньке життя боронив шаблею неіснуючу Україну, яка живе тільки у мріях, а не вічно вільну Францію. Полум’я інквізиції – це для нього «гніздо одваги», а не ганебна сторінка історії людства. І можна нескінченно писати з траншей листи Лу, яка і не збиралась тебе чекати і просити в неї, ні не кохання, де там, книжку якогось англійського реаліста. Бо романтику потрібно торкнутись реалізму – бодай в книжці. Його не лякає, що оця Лу його швидко забуде, що «скоро пам’ять моя розчиниться в порожнечі» – може тому, що лякатись взагалі не варто. Варто лише споглядати красиві «нетривкі квіти вибухів». Вартує чогось тільки перемога – і в оцьому «місті метеорів», і в «інституті молодих сліпців», і в «садах урочистих сяйв», і в «сотнях міст», де «в гаморі губивсь їх слів правдивий зміст» – перемога над собою, над нездоланним, над одвічним страхом смерті, над безглуздям світу сього.
Аполлінер – поет міста. Але не того Міста, що оспівав Еміль Верхарн – то місто монстр, місто страшне, хоч і гідне великого епосу. Місто Аполлінера, це абсурду, безглуздя. Його не варто боятися хоча б тому, що взагалі нічого не варто боятись. Але співати про щось крім Міста – неможливо. Весь світ став містом. Навіть шанці війни – це теж місто. Місто поширилось на всю планету і на всі сфери буття людини. І це життя в Місті – це алкоголь. Життя п’янить сильніше за будь-який «Арман’як» чи подвійний «Бурбон». Життя Гійом п’є і п’яніє ним. Навіть таким – сучасним – позбавленим сенсу. Бо в цьому нескінченному місті якщо і прийде знову Христос, то цього ніхто просто не помітить. Не помітить і все. Бо:

«… Ніч відходить неначе прекрасна метиска
То сумирлива Лія чи Фердіна кігтиста
І ти п’єш алколголь цей палкий як життя
Життя що ти пєш як п’янюче пиття…»

Він справді стояв на мосту. І не тільки в той сумний вечір 1912 року – він стояв на мосту все життя. На мосту між минулим і майбутнім, на мосту між смішним і трагічним, між потворним і прекрасним. Він стояв на мосту над рікою часу. На його щастя це міст звався мостом Мірабо і був на Сеною. Я з жахом думаю, щоб було, якби це міст був над Німаном чи Прип’яттю, чи (не дай Бог!) Дніпром. З того часу міст Мірабо став сумним мостом і туди часто приходять поети-самогубці щоб кинусь головою вниз в каламуть вічності. Я – автор цього неприлизаного есею теж людина модерну – цієї епохи самогубців. Але мені не потрібен міст Мірабо щоб поставити поетичну крапку в книзі буття. Страх смерті можна долати будь-де. І воєн вистачає, і помирати є за що. Навіть через сто років після Аполлінера. Ми вивчили його уроки, хоч і були поганими учнями. А хто в ХХІ століття може назвати себе хорошим учнем модерну?
Є такі люди, про яких Ернест Гемінгвей писав: «Людину перемогти неможливо. Людину можна вбити, але перемогти людину неможливо». Саме до такий людей належав Гійом Аполлінер. Перемігши Смерть на війні він був вбитий «іспанкою» після повернення з того божевілля. Був вбитий, але не переможений.

Приітка: На світлині – той самий міст Мірабо і поет Гійом Аполлінер.

1

Автор публікації

Офлайн 7 днів

bratlibo

574
Коментарі: 45Публікації: 299Реєстрація: 11-04-2020

Золоте перо

Достижение получено 31.05.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій