На місто ліг сріблястий теплий сніг,
Ріка під лозами густими оніміла…
Ми звершуємо подвиги для тих,
Кому до нас немає зовсім діла!
А нас по-справжньому кохають саме ті,
Яким ми і без подвигів потрібні,
І визирають десь на самоті,
Загорнуті у сутінки вечірні…
Ми не цінуємо відверте і святе,
Пронизані облудним самолюбством!
Ми стільки часу витрачаєм на пусте,
Катуючи усіх своїм безумством!
Ми біль для Ангелів і горе для Святих!
Ми посміховисько для завидющих бісів!
Стояти з нами поруч — вже є гріх,
В хворобі цій немає компромісів!
Ми летимо в безодню стрімко вниз,
А нам здається, що долаєм вежі!
Ми горимо, як з очерету хмиз,
Але не відчуваємо пожежі!
Ми у лайні по вуха повсякчас,
І лицемірство — наша вже стихія,
І лиш тому, що хтось чекає нас,
Крізь далечінь проблискує надія!..
Та ми марнуємо дорогоцінні дні,
Не поспішаєм усвідомити –
наївні,
Що нас по-справжньому кохають саме ті,
Яким ми і без подвигів потрібні!
Автор публікації
