Три ліжка стоять у палаті шістнадцять.

На кожному тихо сумує дідусь.

Усім їм далеко уже не за двадцять

А скільки? Я навіть спитати боюсь.

 

У кожного вкрите чоло сивиною

Злисіла потилиця, майже уся.

У двох – борода – дюйма три довжиною.

І смуток в очах – глибиною в життя.

 

Цукеркам радіють, неначе малеча,

Їм нікому навіть принести води.

І від нерухомості висохли плечі,

Колись не кістляві, не в зморшках були.

 

Колись один з них гарно грав на роялі,

І кращим в оркестрі він був трубачем,

На Волзі уміло він тиснув педалі

Як мчав, коли в школі був викладачем.

 

Щоранку мистецтву навчав піонерів,

І перший оркестр створив у селі.

Пізніше навчав на заводі стажерів

Гранити алмази великі й малі.

 

Один народивсь 37-го року,

Не варто тлумачити, що то за час.

Минуле його все відоме лиш Богу

Але здогадається кожен із нас.

 

Як всюди під звуки гармат і гвинтівок,

Ішли косарі по кривавим стежкам

Утомлені з поля до своїх домівок,

Молились, щоб рідних побачити там

 

У голоді, скруті, плекали надію

Про те, що колись закінчиться війна,

І сонечко мирне теплом вмить повіє,

І риска життя завершиться сумна.

 

Дитинство минало під куль колискову.

Брати помирали один за одним,

В 3 роки отримав поранення в ногу,

Та вижив, і лікарем став молодим.

 

Не всі у живих залишились з родини,

Війна закінчилась, та смуток не згас

І пороху смак  з запахом домовини

Дійшов незгасаючим болем до нас.

 

У третього – шрамами вкрите все тіло,

Й з медалями в шафі  жакетик висить

Вступав він у битву з пожежами сміло

Й за власне життя не боявсь ні на мить.

 

Іржавіють ті ордена на полиці,

Дідусь пів оголений в памперсі спить

Не встане із ліжка в вікно подивитись

Як вулиця рухом активним кишить.

 

Усі вони троє до ліжка прикуті

Тихенько самотні в палаті лежать

В очах тільки смуток, бо просто забуті,

За кого життя вони мали віддать?

 

Про них ви забули? Чи просто байдужі?

Забули? Про мир – подарунок від них!

Про дім, що гасив босоніж по калюжі?

Про те, як навчали вас жити усіх?

 

Всі троє здолали тернисті стежини,

Всі троє жили за для когось колись

У кожного зникли великі родини,

Чи родичі вдячні всі перевелись?

 

Не вірю, що нікому їх доглядати,

Що ніде куточок у домі знайти

Ви знаєте? Й стіни могли б лікувати,

Коли б поруч рідні щоденно були.

 

Їм жити залишилось ще не багато,

Як хочеться  встати на ноги й пройтись!

Як хочеться ранішнє сонце стрічати,

І дихати й жити тепер, як колись.

 

Пожежнику, лікарю і музиканту,

Надія  на вас  залишилась лише,

Життя дарувало їм силу й таланти,

Шкода, що у них воно тільки одне.

 

Лежать вони ковдрами ледве укриті

І важко їх річ зрозуміти бува

Не зламані долею, тільки побиті.

І мужність лиш в серці зосталась жива.

 

Не заздрять вони, тільки мовчки сумують,

Роки не повернеш, не спиниться час

Ви будьте їз ними – хай знають і чують,

Що є місце їм в домі й в серці у вас!