Для голосування необхідно авторизуватись

Твердиня безтурботності та чистих дитячих мрій

Літо, шкільні канікули, а тобі, як в тому вірші Шевченка – «тринадцятий минало…», і все навкруги тобі в радість: і теплі сонячні дні, і по літньому яскраве та колоритне сільське життя, безтурботність чи то ще дитинства, а може вже й підліток десь тихо вмикає гординю…

В селі добре: ранок приходить на подвір’я разом з солов’їним співом та командирським «кукуріку-ку» червонохвостого хазяїна несушок-квоктушок. Виходиш з хати і вдихаєш на повні груди неповторний аромат свіжої трави, на якій ще переливається кришталем прозора роса. Подув свіжий вітерець, доносячи з сінокосів приємну амбру – букет з чебрецю, м’яти та татарського зілля. Що то таке те татарське зілля? Тільки сільській дитині те відомо. Називають його ще лепехою, або яваром, шуваром, плошником, або ірним коренем, але найпопулярніша наразі назва то аїр. Ще з сивої давнини, в домівках наших дідів та прадідів існувала традиція – на Святу Трійцю тим зіллям долівку в хаті застеляти. Десь і донині такі традиції збереглися.

Пам’ятаю і я той ароматний килим. Дідусь приносив з яру цілу сітку аїру, а бабуся посипала ним вимазану жовтою глиною долівку в літній кухні, а глечіння прилаштовували за образи, над порогом та за килими на стінах, як оберіг. Що то є, те чудне «глечіння» – звичайні гілки, виламані з липи, клену або осики. Думалося б звичайні, та не зовсім, бо на ці святки те глечіння зло від дому відганяє, та хазяїв береже.

В свято Трійці діти наввипередки летять до лісу, аби принести додому глечіння, бо кожен вважав себе причасним до того свята. В святки, тобто такі великі свята в селі ніхто не працює, такий собі загальний вихідний. Сивочола бабуся і до нині приказує, що в такі свята навіть ножа в руки брати не можна, бо гріх. Це зараз ми стали дорослими та можемо зверхньо заперечити:

– Бабусю, Бог ледачих не любить, а праця – то не гріх.

Ага, спробував би таке сказати в тринадцять років, то те глечіння швидко перетворилося б на лозину та відходило тебе по м’якому місцю, аж п’явка б лягла. Якщо чесно, то іноді ця п’явка таки лягала. Пам’ятаю випадок з дитинства, коли в тому клятому щоденнику принесла дві оцінки: двійку по математиці й п’ять по співам. Ну, й як би це банально не виглядало, дитячий розум прийняв рішення заховати докази від батьківських очей, але витівка потерпіла крах. Тато знайшов щоденник і з дубцем влаштував ще ту бесіду, яка пам’ятається мені й в тридцять років.

Як зараз пам’ятаю татову гарячу фразу, яка стала «притчею во язицеях» в нашому сімейному колі:

– З двійкою по математиці ти ще й співаєш?

Добре, що я виросла в селі. Чому? Тому що виховання в селі було з дубцем, а якби так «заробляла на горіхи» в місті, то знавала б ремінь. Сучасники зараз будуть шикати, що таке виховання то скоріше знущання, та я заперечу. Якби не оті татові дубці, то деякі життєві істини до мого дитячого розуму так би й не дійшли.

Сьогодні ж, згадую всі ці випадки з посмішкою, тоді ж були рюмсання та скарги мамі. Нажаль, все стирається з людської пам’яті, залишаючи по собі лише тіні від неймовірних дитячих вражень.

Як же хочеться повернутися назад, в ті сонячні літні дні, коли тобі тринадцять…

Солодким медом пахне липовий цвіт, на лугу під яскравою зеленою стіною дубової діброви квітнуть білі ромашки, вони так романтично посміхаються фіолетовій шавлії, яку тихо гойдає вітер, а аромат від їх цвіту розноситься на весь округ. Пташиний спів в переплетінні з гармонійним бджолиним дзижчанням, як чарівна пісня літа. Зовсім скоро, на сільській пасіці викачають мед і тато принесе додому того солодкого неймовірного золота. А ти налляєш того меду в тарілку та мокнеш в нього теплим запашним шматочком хліба, який бабуся щойно вийняла з печі. Поряд в чашці ароматно димиться липовий чай, а ти неймовірно щаслива смакуючи ті ласощі.

Дитинство, воно таке просте, в ньому неперевершена багатогранність емоцій та почуттів. Кожен день, як пригода, кожне свято як знакова подія.

В липні є свято, яке в селах святкують яскраво, колоритно та гучно. Мені й досі тепло від тих спогадів про містичне Івана Купала. Скільки років пройшло, а спогади завжди повертають мене на батьківське обійстя на Сумщині, де ми з подружками плели величезні вінки й стрибали в них через кропиву та вогнище, потім закидали ті віночки на огород, переважно на баштан, щоб урожайний був рік. Та так було поки з дівчат в дівок ми не повиростали, а от коли вже на парубків стали задивлятися, то вінки стали пускати на воду. І кожна свято вірила, що той вінок покаже нашу долю, причаливши до того берега де суджений жде.

А ще ми цвіт папороті шукали, й дарма, що вивчений курс біології та природознавства давно вже відкрив нам таємницю, що всі види папоротників розмножуються споровим методом, і зовсім ті лапато-листяні рослини не здатні квітнути. Але наука систематично давала збій в своїх трактуваннях, коли міфи та легенди вступали в силу на святкуванні Івана Купали. Ту квітку шукали всі: і дорослі й діти, й бешкетливі подруги та хлопці, закохані… Всі вірили в таємничість, містику та чудеса…

В місті такого немає… Впевнилася в цьому на власному досвіді. Хоча традиційні гуляння зі збереженням традицій існують і сьогодні. Відзначають ці свята, як в селах, так і містах, та все одно в місті все не так… Мабуть, не та атмосфера… Й справа не в організації святкових заходів, а в тому, що ти вже не дитина і світ більше не казковий в твоїх очах…

Потай думки летять в рідні краї. В рідному селі, що живе на родючих чорноземах Сумщини, яке тихенько ховається в тіні лісів, та гойдається на хвилях ставків, та озер – все по-іншому. Там, в глибоких колодязях вода цілюща, повітря натхненне, зорі яскравіші, сонце тепліше. В тих краях живуть теплі спогади, яким не закон ані час, ні простір.

Там, в тих краях, де дитинство та юність босоніж топтали стежки, живуть містичні літні ночі. Там немає місця для смутку й печалі, бо то твердиня безтурботності та чистих дитячих мрій.

14

Автор публікації

Офлайн 4 роки

Юлия Абрамкина

14
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 05-08-2020