Оповідання. Ангел.
Сьогодні радісний день у родини. Повертається з лікарні
батько, якого важко поранили на війні .Лікарі ледве
з того світу вернули. Декілька операцій переніс,
голова вся в шрамах і металічній пластині.
Болі щодня нестерпні, без таблеток і дня не обходиться.
Але він радіє разом з усіма, що живим залишився .
Якби не медсестра, мабуть кров’ю б стік на полі бою.
Це вона худенька ,як билинка ,зовсім юна, ледь за двадцять,
тягнула його на собі до машини, надаючи першу допомогу.
Де сили взяла, як подолала тих кількасот метрів до укриття,
де стояла стара машина швидкої допомоги .
Прийшов до тями вже в реанімації, думка зародилася,
що вже в небі. Все довкола біле і люди довкола, як ангели в білому.
Тільки безкрилі.
Один з них підійшов і сказав: Знаєш хлопче, ти мабуть
в сорочці родився. Ще декілька годин і ти зостався
б лежати на полі бою.
Інші лікарі, які були в реанімації, усміхались і раділи, що
врятували ще одне життя.
Тяжко приходив прооперований воїн до себе. Довелося
не одну операцію перенести. Кістки черепа роздроблені,
лікарі змушені були вставляти титанову пластину.
За декілька місяців рани затягнулись та головні болі
не минали.
Лікарі тільки руками розводили, зробили все можливе,
щоб врятувати життя, а далі були безсилі допомогти.
Надіялись, що з часом все мине.
Дуже хотілося воїну додому, просив лікарів відпустити,
Обіцяв дотримуватись всіх вказівок і рекомендацій.
Найбільше сумував за дружиною, батьками і маленьким
чотирирічним сином.
Лікарі порадившись, вирішили виписати його з лікарні ,
надіялись, що вдома і стіни лікують. Все, що могли зробили
і відвезли хворого додому. Дорога була не близькою,
дали в супровід лікаря, який благополучно доправив
його до місця проживання.
А вдома чекала його вся родина.
Батьки, дружина і маленький синок-татова радість ,втіха і надія.
Адже він захищав рідну землю від ворогів, щоб щасливим ріс його син.
Хлопчик зрадів,обхопив батька за шию і міцно пригорнувся до грудей.
Невідомий хлопчику запах війни, ліків і рідної крові
змішались в голові і запам’ятався йому на все життя.
Дмитрик гордився своїм батьком ,всім розповідав, що
він герой і має військові нагороди.
Та здоров’я не йшло на поправку. Йому ставало дедалі гірше.
Від думки, що вижив на війні, а доведеться помирати вдома,
робилося страшно .Йому лише минуло тридцять,
ще не нажився, сина не виростив, батькам не допоміг.
Як вони без нього дадуть собі раду.
Головні болі були нестерпними, сили щоденно покидали. Зрозумів,
що доведеться з світом попрощатись. Він так не хотів помирати,
життя таке складне, але прекрасне. Не вірилось, що не побачить
більше сонечка, не почує спів пташок, не пройдеться босим по росі,
відчуваючи силу землі. Не поведе синочка в перший клас і багато ще
чого не зробить…
Та смерть не перебирає. Видно така Божа воля. Часом болі так
діймали ,що хотілось якнайшвидше закрити очі
і відійти в інший світ, де нема ні болі, ні страждання.
Відчуваючи близкість смерті ,закликав священника,
посповідався, прийняв останнє причастя і попрощався
з рідними.
Дмитрику нічого не говорили, та він бачив, що татко
вже не встає і лежить з закритими очима. Все ж бідна
дитина надіялась, що батько одужає.
Одного ранку Дмитрик пробудився і побіг провідати татка.
Та в ліжку нікого не було. Дитина запитала в мами,
де подівся татко, в надії, що він одужав і прогулюється
в садочку. Та мати плачучи відповіла ,що татко вже
на небі з ангелами розмовляє.
Не зрозуміло було малій дитині, як батько там опинився,
коли сам не міг встати з ліжка. Довелося матері відвести
Дмитрика до церкви і показати на образах Бога
в оточенні ангелів.
Вона сказала, що один з ангелів –це його батько.
Він буде просити в Бога опікуватись Дмитриком ,а часом
прилітати до Дмитрика в сні. Це трохи заспокоїло
хлопчика. Хоча він довго вдивлявся в образ на стіні.
Що відбувалось в голові маленького хлопчика –
було не відомо.
У матері текли сльози, хоч вона намагалась їх стримувати.
Коли Дмитрик лягав спати, він ревно молився До Бога,
щоб повернув йому батька, адже у Бога багато ангелів,
а батько у нього один. Тільки в сні був Дмитрик щасливим,
коли приходив батько і грався з ним, та ніжно пригортав
до себе. Зранку, коли потрібно було іти в садочок,
мати не могла розбудити сина.
Навіть пробудившись,  Дмитрик просив матір дозволу
ще трішки подрімати. Без батька йому було дуже сумно.
Не розумів хлопчина своїм дитячим розумом, що батько
більше не повернеться в дім.

Автор публікації

Офлайн 2 роки

Леся Гринців

212

Коментарі: 20Публікації: 15Реєстрація: 14-12-2018

Бронзове перо

Достижение получено 03.05.2019

Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій