Cтара, висока груша щедро посипала дорогу маленькими, соковитими, жовтими грушками, що пахли медом. Вона немов зазивала цим гостинцем подорожніх зайти у двір, в якому росла. Рідко тут люди тепер топтали зелену траву. Он і маленька хатинка під стріхою ледь тримається на землі без турботи людської. Стіни давно вже нерівні, от-от одна з них завалиться, розбите віконце, тріщини, ніби зморщечки у старої, з кожним днем все нові й нові. Дивне пусте обійстя, мов клаптик минулого хтось наклеїв у сучасний альбом життя.
Носить вітер спомини по самотній хатині:– Петрику, сиди на печі.
– Мамо, хочеться їсти.
– Терпи. Скоро до Маланки на гостину підемо, он поселилася під вишенькою вкінці нашого городу, а на сусідському, ти ж знаєш, тепер теж багато люду поселилося –  ніде вже ховати. Приїде сусіда з заробітків, а замість городу у нього цвинтар. Голод панує. «Ніде ховати», – літають часом і нині по хаті ті давні слова.

Аж ось і веселий сміх дитячий приносить вітер. То діток, що народилися вже після безжального голодомору, до війни.

– Заколишу ляльку із кукурудзи – наспівує дитячий голосок, мов дзвоник.

– Тетяно, ти навіщо для ляльки вирізала підкладку з нового пальтечка? – легкою, сумною мелодією звучить Сашуньки – матері голос. У відповідь лунає гучний чоловічий сміх Андрія – господаря.

– Сашо, мила. Куплю пальто нове, не гримай на малу.

– Миколо, ой ти ж, сучий сину! Навіщо всю розсаду повисмикував? Я тільки посадила. Вилазь з-під лави, – бринить в повітрі сердита інтонація господині через десятиліття у пустій хатині.

– Сашо, ви що знову з бабою Гапкою посварилися? Он стала на городі раком з піднятою юбкою, білизною виблискує. То для нас?

– Та через курку ж посварилися. Бодай їй трясця! До них у двір пішла. А баба ж сьогодні злюща щось зрання, то я її лайку не сталася слухати і в дім зайшла. Ото вона і зад відкрила. Сміх Андрія з куточку у куток хатини розносить вітер.

– Андрію, любий, сусіди зайця вже з городу вигнали до нас, картоплю викопали, увечері запрошують на печену картоплю. Ото на городі сядемо, печена картопля, сальце у них буде, я ж огірочків й капусти візьму. Підемо?
” Підемо”, – підхоплює вітерець давню відповідь й жбурляє спомин до розбитого вікна старенької хатини.

Її стіни пам ’ятають все. Війну, безсонні ночі Олександри, і страх дітей, і зустріч з батьком, що повернувся із війни. І запах страв, що готувала спочатку Саша, а потім Олена –  нова господиня. Померла Олександра, коли ще не було їй і 40 літ. Олена – друга дружина теж той дім любила, дбала про нього, немов про дитину. Біленькі стіни, смолою підведені, чиста глиняна підлога – її заслуга. Віконця хатки аж блистіли й зазивали завжди гостей у двір. Повиростали діти. Дід та баба жили в хатині довго вдвох.

– Прощавай, Андрію… До своїх вкінець городу завтра йдеш, спочинеш там на цвинтарі, – приносить вітер спомин стінам хати.
– Тітко Олено, хату продаватимемо, коли переїзджати будете? «Продаватимемо»  –  бринить у повітрі й через роки.

Нових господарів голоси не пам ’ятає більш хатина. Не жили ж бо в ній. Придбали обійстя заради городини та саду одні, а потім інші люди. Потім ще й іще переходив з рук в руки дім, аж поки обійстя не заросло густими деревцями акації, що відмежували хатину від дороги зовсім. Стара, нікому не потрібна, садиба забутої родової сили, стоїть і досі в самоті. Самотня – та, що пам ’ятає усіх дбайливих господарів своїх. Скоро зникне той клаптик минулого, вклеєний небесним майстром у сучасний світ. Стіни заберуть з собою усі голоси. У кожного свій проміжок часу, відміряний для життя, такий життєвий проміжок відміряний і для самотньої хатини.

Лише грушка зазиває влітку подорожніх смачними грушами, що пахнуть медом. Немов дає надію на відродження родової сили в обійсті, нової хати, що згодом буде пам ’ятати усіх господарів своїх, стоятиме століття, і діти-внуки-правники дбайливо дбатимуть про той куточок сили Роду, дім. І сад родитеме, і квіти зацвітуть під тином, дитячі голоси знову в двір принесуть радість. Життя візьме своє, заповнить пустоту родинним щастям. Беру у руки грушку і смакую. Як пахне медом і життям!

©Ольга Моцебекер