У туманів – біляві коси. У туманів – волога суть. В них під ранок приходять лосі і на рогах казки несуть. Тишу боязко рвуть губами під хитання сохатих веж. Пахне осінню та грибами. І казками, звичайно, теж.
Є спогади, яких не загубить. Є образи, що достеменно вічні. Їх не зламати вбивчістю століть, не застудити скам’янілим січнем. Їх не втопить в огидливій ганьбі. Не промінять на срібники у жмені. Вони у снах. У небі. У тобі. І серед інших, може є й про мене.
Звір дивовижний «босоніг» варення любить і цукерки, малюнки в благодаті книг, язик показувать люстерку, В яру рубати бур’яни. Дружити з псами та луною. У ньому стільки ще весни, що осінь ходить стороною. Він музикант і мандрівник без злих учинків за плечима. Звір дивовижний «босоніг» із щиросердними очима.
Різдвяним світлом блимають берліни. Парижі в небо башти простяга. Венецій пісня у безсмертя лине. До вальсів віднів гаситься жага. Напевно, так закладено в природі: до радощів людина має хіть. Допоки чорт застряг на нашім Сході, ну що ж, радійте. Блимайте. Живіть.
Йдемо у поле, де душа від щастя бігає кругами, Де хмару місячне лоша жмакує вогкими губами. Де небокраю в’ється нить, дріма у травах сон-приблуда, І час поволі цокотить, не поспішаючи нікуди. Де чародій-туман житам сорочку шиє ясно-сіру. Йдемо у поле, бо містам уже давно нема довіри.
І. Мати доню колисала, «Котика» співала Та й незчулась, як дитина нареченой стала, Як втекла у місто сите, як там народила, Як забула Поле дике, де дідів могила ІІ. А як мати постаріла, воронка просила Розкажи моїм онукам, де та правда й сила Подивились онучата в небо, як годиться Та […]
Зав’яже голуб небо в світлу хустку синю. Руда верба всміхне, як хитрий кіт. Немов кватирку, серце раптом я відчиню Весні, як пташці щирій, гомінкій. Монетку сонця кину в чисту воду неба. Нехай на щастя день брунькує там. Хай світ добром весніє. Більш мені не треба. В очах святиться ніжність, теплота.
А я б поїхала до моря Взяла би плед, каву і тебе з собою А я б поїхала до моря Щоб нарешті відчути себе живою Вітер обіймав би мої плечі Хвилі цілували б мої руки І ми з тобою люди найближчі І ми з тобою ще ті диваки
Видя нас любовь удивится, И раскроет голубые глаза, Сколько надо сердцу томиться, Слёзно верить и молить небеса, Путешествие наше окончено, Наши души сплетены жизнью в плеть, И барьеры все к цели разрушены, Нам бы к счастью теперь успеть, Впереди испытания временем, Будут жалить со всех сторон, Мы накроемся любимых терпением, […]
На міському на базарі Торг іде і людно тут. По традиції, казали, Цар Давид забрів в цей кут. Він любив поближче бути До усіх людей простих. Не хотів нічого чути Про палаци, гамір в них Остогид йому по вінця. Без цариці було сумно. І пославши в мандри гінця, Тут він […]
Не слухай слова. Подивись на птахів Або на кістки, Що від них лишились. Відьми згуртувались У заболочених норах, Вкритих пліснявою і павутиною. Забудь про них. Винеси стілець надвір, Сядь під квітучою вишнею. Поряд лише кульбаби І здичавілі метелики. Закрий очі, почуй: Кожна пташка вихваляє тебе У своїй пісні.
Голі дерева, Мистецтво крізь роки. Легкість, присутність - Це і є весна. Тихий простір, бавовна і льон. Пес застрибнув на моє ліжко, Він теж жива істота. Березень вкотре Дарує молодим ластовиння. Ходімо смажити м'ясо надворі. Щастя - воно тут, простягни руку. У нього немає зубів, Не бійся.
Буває так, коли немає слів Але щось так і хоче вирватись з грудей Можливо, то просто безглуздий гнів Який постійно гуляє між людей Буває так, що хочеться кричати Але тут вже й слів не можу підібрати Тому почну я у весь голос ридати Щоб більше себе в цьому житті не […]
Я пам‘ятаю його ніжний дотик Я пам‘ятаю його руки в себе на тілі Ти вивчав моє тіло наче історик А я про це згадую щонеділі Я пам‘ятаю твій погляд Такий проникливий та глибокий На жаль, тепер це все лише спогад І лиш в пам‘яті твій голос хрипкий
Як порожньо на вулиці в селі. Хати вдягнулись у мовчання шати. Літає небом пустка на мітлі, І думає, куди б ще завітати. Старі уже впокоєні в землі. Дітей собі міста забрали хижі. Тож… порожньо на вулиці в селі, Є де гуляти здичавілій тиші.
А ми не там. А ми давно не там, де все було. Де тільки наші тіні. Де щиро сни молилися листам, а чули тільки їхнє шурхотіння. Де тишу не тривожили дзвінки. Де сум не розбивав жаданий голос. Прочитано уже ці сторінки, і помінявсь світобудови полюс.
Ще не виграли ми двобою. Не пора ще складати руки. На фронтирі не всі герої, На фронтирі є і падлюки. Тут за світлом крадеться морок, Бо шляхетність неначе зникла, А заліський скажений ворог ще живий. Він ще шкірить ікла. Ще у душах по вінця гною. Ще і дітям настачить муки. […]
А по-над лісом, по-над лісом, Що одягнувсь як на свята, Гуляє небом сонце лисе, І хмарка-крихітка літа. Блакитна світиться пустиня. Морозом граються вітри, А лісу сниться голосіння І більш цікаві кольори.