Летять роки…Кипить робота, Всі будні дні переплелись… Спинила погляд свій на фото, Де ми із сином обнялись… Немов спинився відлік часу, Не стало сивих волосин Нам би іще набутись разом, А ти дорослішаєш, син… Так мало в піджмурки пограли, Не нафутболились м»яча … Я й ніби все така ж зосталась, […]
Daily Archives: 29.03.2020
41 posts
Я дякую тобі за сина. І за усе, що досі в нас було. Уже для мене ти – чужа людина, Погасло. Відболіло . Відгуло. Я дякую тобі за сина. За ті слова, розказані колись. Для тебе я вже більше не дружина. Живи , як хочеш. Лиш прошу—молись. Візьму востаннє ніжно […]
У той час,як цвіли цикламени Переплелися наші путі. Молодим ти ще був і зеленим, І не тямив нічого в житті… Ти гадав,що нічого не знаю, Не принизився б у каятті. Думав : «Та,що безтямно кохає, Все пробачить у цьому житті!» А я ж очі на все закривала І казали услід […]
Він віддавав усе і потопав в коханні. Вона ж була холодна , мов зима. Він дарував їй полум’я тюльпанів. Вона всміхалася , очей не підійма. На їх побачення летів, немов на крилах. Вона ж з запізненням приходила щораз. Як не старався він—не полюбила. Зітлів вогонь , розвіявся, погас… Він надсилав […]
Подивлюсь на тата З ніжністю доньки Спогадів багато Лине у думки. Як вони старались З мамою для нас, Скільки працювали— Так ось платить час: Загрубілі руки, В скронях сивина, Та кохані внуки Радують сповна! Дідусь для онуків Майстер золотий: Вирізав їм луки, Шаблі поробив, На рибалку брав їх, Їздив по […]
Душа холоне, мов у чашці кава, Що вранці ти залишив на столі. Колись була я ніжна та ласкава, Казав, що я найкраща на Землі. Тепер ось так. Прийшли-пішли. Удома І не говоримо, буває, так, як слід. Якась печаль, якась тягуча втома У наших душах залишає слід. Це сірі будні, яких […]
Сон Втомлена жінка з роботи прийшла, Купу паперів принесла додому. В дзеркало глянула : «Боже, страшна, Зблідла і згорбилась я від утоми… Більше не маю краплиночки сил— Ще ж не займалась сім»єю…»– День заважкий, мов травинку косив, Втома душила змією… Сіла на кухні вона за столом Дух перевести—й за справи. […]
Зозулька Закувала зозуля ,а в мене затиснулось серце, У душі перетнулись і відчай, і гордість ,і страх, Бо на мене дивились два милих блакитних озерця І читали неспокій в моїх зволожнілих очах… «Ти почула, мамусю, як щойно зозулька кувала? Певно, знову яєчко в гніздо підкидала чуже… Хіба може так бути, […]
Подаруй мені в погляді Всесвіт, Дай відчути,що значить тепло. Знай, такого в моїм піднебессі Ще ніколи,як ти не було… Я летітиму далі і далі, Ти ж бо крила–піднятись увись. Так багато тобі не сказала– Ще скажу неодмінно колись… Ти–мій світ,наче море, глибокий, Чи зоря,що лиш тільки зійшла. Я так вдячна […]
В павутинах проблем,нерозгаданих снах, У тривогах розгнівано-дивних. Поміж тисяч очей,в яких схований страх, Ти для мене лишився ЄДИНИМ… Між колючих думок,між зрадливих ідей, Де болять незагоєні рани. Між близьких,і далеких,і просто людей, Ти для мене лишився КОХАНИМ… Там,де стогне печаль,там,де плаче душа, І від сліз заховавшись у плащик. Там,де розум […]
Зустрілись ми із ним на роздоріжжі. Шумливе місто впало нам до ніг. Які ж у нього очі!!!!!!Рідно-ніжні… Усе,що було в погляді зберіг. О,як би я його зацілувала!!!!!!!!! І потонула в пристрасті навік! Спустилася на землю. І згадала— У нього жінка. В мене чоловік. …– Привіт. Давно не бачились. Відколи… –Привіт,–шепнула. […]
«Мамо, розкажи мені про квітку,– Доня на колінця заповзла… Про оту, що бачать усі дітки— Я ж її побачить не змогла… Кажуть, пелюстки її червоні, А червоний колір—то любов… Я ж її тримала у долоні— Заболіло—і з»явилась кров… Дітки сердились: «Ну як же ти не бачиш?! Твоя кров така ж […]
ця реальність – суцільні стреси але іншої не знайти за колумбами йдуть кортеси руйнувати нові світи за ісусами ходять юди за модерном спішить кліше хто ходить за тобою буде обирати тобі лише
Людина, придумана мною, Не вміє приносити смути, І пахне від неї весною, І в голосі дзвоники чути. Себе віддає до останку, У серці викохує тишу, Запалює рано світанки І посмішку райдуги пише. Долонею водить земною, Від прірви подалі тримає Людина, придумана мною, Якої, насправді, немає.
Небо тихе та брунатне І дерева в стилі «ню». Возять тіні самокатні Легкокрилу дітлашню. Час готує сонне зілля, Обіцяє німоту, Та невтомлене весілля Десь кричить про гіркоту. Давній клопіт хоче втечі. Що ж, іди собі, дивак. Я закоханий у вечір. І у небо. Просто так.
Хоча під листям й досі спить трава І носять сірість міжсезоння лиця, Та в голові вже крутяться слова, Яким чомусь на небі не сидиться. У них є все: бездонність самоти, Відвертість снів, реалій добрі вчинки, Безсмертя мрій, світанки й навіть ти У ті слова заходиш на хвилинку.
В ніч поринаю, де Давній пейзаж знайомий: Потяг за містом йде, В сон перевозить втому. Більше нема тривог, Дивних думок із перцем, Тихо говорить Бог У зголоднілім серці. Тане віджита мить, Зорям немає міри, Муза вгорі летить, Бренькає щось на лірі.
Мені тебе не шкода, я терпляче Дивлюсь, як з піснею заходиш у трамвай. А ззаду хлопчик дуже-дуже плаче, А ти йому : « Не ревай, а співай!» Висмикуєш розірвану кофтинку, За руки шарпаєш, даючи відкоша, А грошей просиш : «Л-ю-д-и, на ди-тин-ку…»– Болить моя знівечена душа. А те дитятко плаче,не […]