Колись давно, коли світ ще був молодим і білі хмари називали островами в синьому морі, а не шматками алабамської вати, які хтось (можливо, чорношкірий всезнайка Джо) спересердя підкинув в гору, я познайомився зі старим дідом на ім’я Годі. На відміну від Ґодо його ніхто ніколи не чекав. Він приходив несподівано, […]
Україна, поезія
«Шум літньої зливи –Він теж постарів з роками…» (Танеда Сантока) Час квітучих чилійських суницьЗачинені всі двері крамниць:Вітер зітхає –Щось шепоче про човенВ зеленому морі вишень,А може про крихіткуЯку звуть Нетреба.Рахую свічки-зіркиКоли поранене СонцеЗаплющує війчасті очі,Під вікнами тупцяє Темрява,Я бачу білу чубату чаплю,Що стукає в шибку,Нагадуючи про добу залізаІ наступні години […]
У селі сталася новина. Про неї говорили всі – хто шепотів, хто голосно вигукував: Світозар живе з ведмежою. Ведмежами в селі називали лісових людей. Прозвали їх так, бо казали, що ті вважають ведмедя своїм предком, вклоняються йому як богу і приносять йому требу щороку – великого рогатого оленя, лишаючи його […]
«Позбавившись тягаряСтанеш прямим і рівним.Ставши прямим і рівнимРазом з іншими оновишся.Оновившись,Станеш близьким до Шляху…» (Чжуан Цзи) Люди запилених перехрестьЗамовили в ковалів залізних снівТрохи гострих апострофів.Вони ще не знали,Що сухий ясен торішньогоВтопився в прозорому Озері Сліз*,А на поверхні того спокійного ставу,Яку не може збуритиНавіть білобородий Борей**Відобразились (як у свічаді)Посмішка Махатми ГандіІ […]
«Де та душа, що, мов зоря яскрава,Висока й гідна владарського права,Небесну нам осяяла блакить?» (Франческо Петрарка) Ми граємоНа бусурманській лютні дощу,Ми танцюємоБожевільні танці пролісків,Що цвітуть лише у вигадкахЇжаків маленького лісуВчора.Ми креслимоЗнаки хреста і трояндиНа сторінкахЦвяхованих кулями книг,Кожна сторінка якихАпокриф тутешнього,Писана чорниломБузинових ночей Кріпто.Ми сідлаємо вороних конейЛипких войдів безодень,Де ніколи не […]
«… Він так розумів часопростір…» (Жан-П’єр де Лув’є) Знову снилися мертві. Снилося, що я мушу бути на якійсь конференції по кубофутуризму. Заходжу в якийсь бароковий будинок: анфілади, мармурові сходи, скульптури Геракла в левовій шкурі, Гекати, Діани Вічноцнотливої, двері, що більш нагадують врата, по тім зал. Там величезний стіл, що мало […]
«Друже, ти там самотітемеш, де…» (Райнер М. Рільке) На подвір’ї кляштору містикиЗавесніло, наче то переддень,Коли брили й цеглиниСтають жовтими квітами.Вчитель, що пізнав виноград,Що прийшов з глинища снів,Сказав-напророчив, що вода на століПеретвориться в шкаралущу Істини,А ми все вертаємось-небаримосьВ країну теплих злив та дощиськ,Бо там чи то синя провесінь,Чи то троянди бавляться […]
Накликали літній прозорий дощ: В час посухи: Стукали в шкіряний козячий бубон, Співали заклично, по вовчому, А Небо порожнє, чи то посліпло, Поглухло, почерствіло. Думали, що то наше селище, А то Вавилон – цегляний, стобрамний Пихатий, з потворами-баштами, Що тикають в Небо шпилями (Хоча й Небу не боляче, Але воно […]
Книга, що стала повітрям Написана синьооким самітником, Що бавився словами як намистинами, Що відчиняв двері в безодню, Що жив у хиткій хатині, Яка була зроблена з очерету, Що ріс на холодному озері, Де плавали білі лебеді, Де кваки співали про синяву, Коли падав с небес дощ. Книга, що стала димом […]
Ми ховались від холодного дощу чужих слів під чорною парасолькою віри. Барабанні постукування по натягнутому пружному шовку китайщини здавались нам то посмішкою Будди, то словами забутого пророка-халдея, то уривками сури Корану. Ми ховались від дощу чужих слів, що іноді перетворювався на зливу (тільки не теплу тропічну, а злу і крижану) […]
Кобзар із сумом на бандурі,Пісні співає відчайдушно,Змішалось нині у багнюці,Майбутнє з кров’ю…о безумство! Землиця рідна, що зробили?Жахливі вирви від кордону,Збісився нібито нечистий,Болото хоче з суходолу. Жадоба липне до корита,Коли ж мармизи нажеруться?Там діти гинуть, тут же свита,Жонглює грішми на рахунках. Лишились підлості нащадки,Що служать віддано Мамоні,Відлуння пострілів гарматних,Почують зрештою в […]
Того незачесаного літа я мандрував з Рудим Зачарованим Мандрівцем річкою – Дніпром (Бористеном). Ми плили човном вниз по течії від Любеча аж до Низів. Під кошлатим сірим вітрилом на якому ми намалювали вохрою знак Сонця. Інколи (коли вітер втомлювався і байдикував) ми гребли широкими ільмовими веслами, занурюючи їх в річкову […]