На ґанок вийду на світанку,Як теплий промінь заіскриться,У тиші бачу лиш розраду,Вона віднині не дрібниця.Гудить без продиху сирена,Летять від покидьків ракети,Чи знайдеш місце де безпека?Здають розхитані вже нерви.Боюся більше я за рідних,Усіх враз подумки укрию,За оберіг на всі домівки,Благаю Господа й Марію.Відтак подякую насправді,Що відписалася родина,Радію вранішній я пташці,Неначе в […]
філософія
3740 posts
Незвично якось гублять тишу,Дощу краплини гучно, вперто,Відкрито кличуть сильну зливу,Почуло заклик вчасно небо. Періщить густо, навіть темінь,Всі хмари разом збились в купу,Та вітер лине понад степом,Дорогу стелить звісно чуду. Враз сонце вийшло, стало тепло,Проміння сипле світла щедрість,Лишень далеко зливи ехо,І крапель впалих дивний регіт. Отак душа все знову й знову,Збирає […]
«…сів біля вікна, щоб спостерігати ніжну темряву ночі, слухати різні сумні звуки і мучитися серцем, що оточене жорсткими кам’янистими кістками.» (Андрій Платонов «Котлован») Йшов Час – невблаганний як сама Галактика (а може ще більш невблаганніший). Асистент Морока Анатолій продовжував працювати на кафедрі фітопатології – у його свідомості ця кафедра була […]
Кроки нечемних їжаків «Венецьке сонце — самобутній маг…» (Райнер М. Рільке) Дощ, що падав щоп’ятниці(Згори вниз, з хмар в океан)Нагадував пілігримам пізнанняТендітного юнака-елліна(О, Патрокле, ти горезнавець!)З того часуЯк ведмедиці стали зорезнавцями,Як птахи навчились кричатиВ колодязь оксамитової ночі,Їжаки малюють кроки ієрогліфами,Наче пишуть вони – колючіКнигу осінніх сутінків,Коли гублять свої жолудіДерева Перуна-Зевса:Наче […]
Краплі ведмежого меду «…Він грав, і далі лився звук мінорний, а в дзеркалі з’явився ківер чорний із голови безоким кістяком…» (Райнер М. Рільке) Будівничі готичної вежіЗадивлялися в Небо:А може там провесінь?Хотіли летіти(Як ластівки)Але Небо було камінним(Бо сповнилося мовчанням –Лиховісним,Як тупіт копит синього однорога,Бо сповнилося […]
«Друже, ти там самотітемеш, де…» (Райнер М. Рільке) На подвір’ї кляштору містикиЗавесніло, наче то переддень,Коли брили й цеглиниСтають жовтими квітами.Вчитель, що пізнав виноград,Що прийшов з глинища снів,Сказав-напророчив, що вода на століПеретвориться в шкаралущу Істини,А ми все вертаємось-небаримосьВ країну теплих злив та дощиськ,Бо там чи то синя провесінь,Чи то троянди бавляться […]
Зруйновано святиню,Руїни…мов примара,Простягся дим блакиттю,Біда ця… не остання… Розтрощена дзвіниця,У простір як послання,Під грудами черниця;Вже біль не відчувала. Що далі, запитання?Зробити попелище,Життя, лиш існування,Чи зовсім кладовище? Ось прийде час розплати,Враз нелюди пізнають,Що світла є, солдати,І скоро наш світанок!
В Адама та Єви був вибір,Повірити Богу чи бісу,Жили у Раю…де ж спасибі?Всевишній лиш бачив зневіру. А далі як в тій мелодрамі,Просити б у батька прощення,Посипались закиди навіть,Всі винні… а змій…той сміється. Відтоді брехати й навчились,Кордони пітьми все міцніші,Придбав задоволення присмак,Диявол у шкірі зміїній. Безжальні пороки гордині,Безкарність відчули злодюги,Тож навіть […]
«… Сліпма торкати куряву негожу…» (Райнер М. Рільке) Над рікою, що зветься ТурботаПоводирі бредуть з учора в сьогодні,Костуром, що зветься Чужа РадістьТоркаючись м’якої землі і гіркої травиТорішньої.А тим часом на досвіткахЗима вмирає в самотині,Як померла колись в самотностіЗавірюха божевільних метафор(Бо смерть – справа самотніх)З хуртовиною зранених слівЯ завжди наодинці,Як сніговик, […]
На даму поглянув, мов книжку,І думав пробігтися швидко,Затіявши знову інтрижку,Ставало від себе вже гидко. Лишень прочитавши сторінку,Беруся пізнати що далі,Вона ж не питає оцінку,Спокійно чуттєво чіпляє. Потому вдаюся в деталі,З’явилось незвичне завзяття,Та тільки підводить зухвалість,Неждано суть зникла … прокляття. Палало нестерпне бажання,Здолати абзаци скоріше,Я ніби затіяв змагання,Водночас читаючи Ніцше. Враз […]
Годинник вистукує секунди,Неспинно скрадаючи літа,Новини розносяться повсюди,Немовби окутала пітьма. Фантомів скінчилася епоха,Згортати бульдозером пора,Брехнею вже ситі ми удосталь,Як мотлох облудливі слова. Майбутнє цікавить і лякає,Минуле проклало паралель,Чи станеться знову щось фатальне?На троні… безумний мільярдер…
У світ чудес полинула неспішно,Моїй душі зробилося утішно,Тут синь небесна ніжила любов’ю,Стелила килим ніби бірюзою. Ступаю тихо, тільки б не зникали,Незвичні звуки скрипки та гітари,І щебіт пташки, подих різнотрав’я,Десь плескіт річки, в заводі латаття. Весна незримо пестить у розмаю,Крізь шепіт вітру, чується, кохаю,Навколо світло, нібито цвіт вишні,Розсипав щастя миті дивовижні. […]
Почувши зловісного крука,Душа залишилась без світла,Затисла тяжка каменюка,Надію поглинула прірва. Сказати, загояться рани,Слова ці для матері муки,На серці роз’ятрені шрами,Бо голос рідненький повсюди. Відтак у вікно все дивилась,А погляд …застиглий в печалі,Навколо могильне затишшя,Яке не лякало вже матір. Війни проклятуще відлуння,Немовби прийшло добивати,Як жити скаліченим душам?Їх за́живо спалюють втрати.
Життя ламало відчайдушно,Вбивали розпачу тенета,Душі цій грішній так паскудно,Чому ж у відповідь смиренна? Суворий інколи є вчитель,Вказав недоліки глибинні…Та місяць Сніжний літописець,Віддав навіки все це тризні. Страху натомість і тривозі,Незвично солодко заснула,Себе, я бачила в діброві,Там щастя чулося відлуння.
Бородатий мен (у міру сентиментальний) З думками про острів, схожий на вікінга Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі, Що має чотири чорні гумові колеса, Їде по крижаній дорозі міста пафосу Назустріч блідому Сонцю (Бо зима – біла краля). Бородата вумен Смакує кольорові льодяники Солодкі як ніч Напередодні Імболку (Поганського, як все, […]
Чудово так, коли даруєш квіти,Розрада, мов від сонця подарунок,Веселий промінець у душу світить,Як теплий незабутній поцілунок. Погляньте лиш на панну, ніби щастя,Блаженство розсипає дивоцвітом,В день зимний, відчуваєш подих травня,Напрочуд все наповнюється змістом. З’явилися поля квіткові, й правда,Щоб жінка не забула про жіночність,Тож усмішка її сяйлива, здатна,Леліяти у ніжності твій розквіт.
Як місяць виблискує дивно,Немов заглядає у душу,Зірниці зібравши в намисто,Себе… захищаю від суму. Незвично пронизливий погляд,Проникнув у сховані думи…Та вмить соловейко затьохкав,Весь біль показався безглуздим. Навіщо ці домисли фальшу?Я знаю дорогу до щастя,Тож свіже повітря вдихаю,Неначе приймаю причастя. Якесь незвичайне світіння,Пробрало, мов наскрізь…о жінко!Дивися, небесне сузір’я,Вже інше влаштовує дійство.
Накликали літній прозорий дощ: В час посухи: Стукали в шкіряний козячий бубон, Співали заклично, по вовчому, А Небо порожнє, чи то посліпло, Поглухло, почерствіло. Думали, що то наше селище, А то Вавилон – цегляний, стобрамний Пихатий, з потворами-баштами, Що тикають в Небо шпилями (Хоча й Небу не боляче, Але воно […]