Того незачесаного літа я мандрував з Рудим Зачарованим Мандрівцем річкою – Дніпром (Бористеном). Ми плили човном вниз по течії від Любеча аж до Низів. Під кошлатим сірим вітрилом на якому ми намалювали вохрою знак Сонця. Інколи (коли вітер втомлювався і байдикував) ми гребли широкими ільмовими веслами, занурюючи їх в річкову […]
Природа
2557 posts
Таїна дерев і повітря Відома схимнику Сонце – Відлюднику лісу Галактика, Що вдягнув діряву свиту Ніщо, Може він був кульгавим грішником? А тепер світить у цій темряві, Наче він запалив воскову свічку Молитви першопочатку – Першооснові всього сущого, Еле пам’ятає тільки етюди, Які малював патріарх чужий Епохи давно забутої – […]
Один дивак, Що майстрував собі крила (на яких так і не зміг полетіти, Краще б літав він на вітрилах мрій) Пояснив мені, що меч це дзеркало, В якому відображається душа Едіпа, А тіло людське – це музика, Яку грає старий кіфаред – автор апокрифу: Незнаного, як драхма кіклопа, Яку він […]
Якось у п’ятницю я розкрив Коран і прочитав суру «Люди». Прочитав і мені написалось ось таке: Люди – це вусики таргана Всесвіту, Що біжить порожнечею і шукає мету Свого буття-існування. Серед пітьми, Серед нескінченного невідання. Люди – це фіолетові незабудьки На клумбі кам’яних астероїдів* Нашої дірявої свити-свідомості – Марнотрати тутешніх […]
Доктор Марк Маркус жив самотиною в будинку на березі озера, що здивовано зазирало в Небо. Цей забутий світом і людьми будинок він колись випадково надибав під час своїх завжди несподіваних прогулянок околицями (сосновими лісами і вересовими пустищами) і побачивши оголошення «Продається», одразу зрозумів, що саме тут йому судилося знайти спокій. […]
Розквітла груша, мов цариця,В обіймах пахощів милуюсь,Крізь віти, певно це не сниться,Блакить вдивляється у душу.Природа, Божий дім під небом,Нема лукавства і лихого,Тут жваві звуки та блаженство,Від сонця й місяця потоком.Прикрию очі… я і Всесвіт,Вирує цвітом все навколо,Журба що тиснула на серце,Зникає… дякуючи бджолам.Ось промінь теплий забарився,Й голубить лагідно, незвично,Мов зайчик […]
Садочок незвичайний в травні,Розквітли чарівливі вишні,Поляни із рябих тюльпанів,Як нібито росою вмиті. Усміхнені кульбабки знову,Встелили килимком доріжки,Відчутний аромат медовий,Гуртом передали всі квіти. Пройдуся і вдихну повітря,Зібравши весь потік блаженства,Лиш сонечко зронить проміння,Квітковий рай душі торкнеться. Горнятко запашної кави,Щебече недалечко пташка…Навколо ж особливі фарби,Весняні… придають нам щастя.
Друге пришестя Пандори: Назбиралося дерев’яних скриньок, Нема кому відчиняти і зазирати, Що там заховано-поховано, Не цікаво нікому, навіть гетерам, Що там лишилось на дні (А лишилась надія – Останнє болюче нещастя) (А може і не лишилась?) Друзяко Улісс!* На острові Всіх Вітрів Знову раптова вакансія: Нема кому пильнувати** Білих овечок […]
Листви яскрава втіха,Ще гралась теплим сяйвом,Зима прийшла без снігу,Усе мінливе з часом. Життя у цьому ритму,Настільки швидко плине,Відчувши тільки днину,Вже пролетів і тиждень. Змінилась жовта барва,Упав останній жолудь,Зів’яла ніжна мальва,Хоча б помітить спробуй. А осінь, осінь швидко,Летіла в даль віднині,У серці, серці дивом,Лишила світлі миті.
Коваль, якого звали Мигдаль А може Мігель (Родом з Гішпанії – Країни замріяних вершників – Гідальго) Вистукував молотом Веселу мелодію По ковадлу, що знало Адама (Кадмона*), Майстрував підкову Для бородатого Фавна І безбородого пастуха мрій – Кентавра Хроноса**. Я думав, що то замурзана кузня, А то палаццо Гордого кондот’єра-карбонарія, Майстра […]
Небесна блакить чарувала,Витали пташки невгомонні,На сонечку радісний спалах,Весна вже ось-ось на порозі. Прокинуться квіти й нарешті,Потягнуться ближче до світла,Малює душа у безмежжі,Яскраві незвичні суцвіття. Цю пору стрічаєш, як вперше,Прийнявши єства всю чутливість,Неначе землиця воскресла,Її первозданна цнотливість.
Зима сюрпризами грішила,Підкине снігу та морозу,Лишень обвикнеш і відлига,Немовби з іншого сезону. Ось тільки лебедям нарешті,Подібні зміни до вподоби,Гніздечко звили в очереті,Навіщо дальні перельоти. Ця заводь дуже полюбилась,Пливуть так пафосно, красиво,Не б’ються трепетно їх крила,Бо людям вірять, як не дивно. Весну б діждатися, та разом,Зустріти знову перелітних,Почути пісню зі світанкомІ […]
Так дивно кружляють сніжинки,Вітрець додає куражу,Він срібла підсипав зі скриньки,Щоб сяяти гоже вбранню. Готові у фуги акорди,Мотиви створила сама,На вікнах, як розпис, всі ноти,Мороз залишив жартома. На ранок лиш сонечко зійде,Біленькі іскряться поля,Коли наближається січень,Зима осідлала коня.