Ну як оці розлоги не любити, Де навесні і палиця цвіте? Пройди-но скільки хочеш цього світу – Подібне не зустрінеться ніде. Тут у дощах громи сміються лунко, Ясніють дні у поглядах калюж, І ми, чиїсь негадані дарунки, Мов зернята розкидані довкруж.
Інша поезія
656 posts
31.08.21 Я так хочу чтоб в этом мире не было преград.. И чтоб все люди чуть добрее стали. Хочу я в каждом видеть добрый взгляд, Надеюсь эти времена настанут…. Дать шанс любви, чтоб было просто всё.. Чтоб чувства всем переполняли души.. Лишь только звуки музыки слышны.. Чтоб звук войны нам […]
У небесах віджуравлило, Відлопотіло, відійшло, А де мої поділись крила? Де втіх бездонне джерело? Де ті мої із лишком двадцять? Слова, скажіть хоч щось мені! Слова мовчать, слова бояться Навік пропасти у стерні.
Мы сильные, когда здоровы! И планы строим наперёд! Но вот и день нагрянул новый – Он планы все перечеркнёт. Болезнь к постели приковала, И тело бьётся в лихорадке… И то, о чём вчера мечтала, Сегодня скрылось на зачатке. … В болезнях немощны мы телом, И дух не в силах побеждать! […]
Прощай!.. Теперь уж навсегда! Елизаветовская школа! Мы не вернёмся никогда В твоё тепло… Нас встретит холод! Родные стены не согреют, И уже больше не утешат… И не увидят, как взрослеют Дети и детские надежды… Угаснет потихоньку жизнь Тут в каждом уголочке… Закроется последний лист Книги о школе… Дальше – точки… […]
А от і осінь, ніжна і невинна, Останній чміль у справах прогудів, Тримається душа за соломину Залишених в минулому слідів, Де кожен ранок теплим був і босим, Де тільки зріли прогріхів плоди. Та тихо там, бо все пішло у осінь, Просту і неціловану. Сюди.
Над озером осінь, І день в німоті, Над озером небо Блищить сивиною, Чи я тобі був У твоєму житті, І чи залишусь У тобі хоч луною? За озером сад, У саду тихі сни, За озером яблукам Падати скоро, А я іще тут, Хоч і тонше струни, А я іще пам’яттю […]
О, осене, моя солодка мріє! Колиско неповторюваних снів! Я знаю Вас, як знать ніхто не сміє, Я навіть Вами дихати зумів. Вам у весни не позичати вроди. Вам прикрашати стежку до зими, Коли украй потомлені городи Пускають в небо споминів дими.
Кому біда, кому велике свято – Кривавим блиском тішитись мечів, Коли нечистий схоче пирувати, То вишукає скрізь побігачів, Що чубляться мов дикі, до нестями, Ладнаючи міцний країні гріб, І так засіють все округ хрестами, Неначе то єдиний їхній хліб.
ДУБОВЕ́ Межи́ гора́ми є село такоє: вно невеликоє ,вно звеся Дубово́є; ріка Тересва биля нього протікає и Апецька-гора над ним ся возвышає… Учився я колись у Дубовому… Давно вто было,рокїв 30 то́му… Хотів’им у ХАІ* пак поступати – життя на вто “добро́!” забы́ло да́ти… Ко з вас у го́рах быв,, […]
Ой, та душа – тонке занадто діло, Що зіткане із пам’яті і мрій, Та має часто те, що не хотіла, А що хотіла – спробуй зрозумій. І будь ти хоч як сто мужів тямущий, А точного пояснення нема, Одне відомо: той, хто має душу, На світ оцей з’явився недарма.
Я до тебе, сонце, простягну долоні – Ти мене зігрієш, як свою дитину. Я тобі подяку у віршах промовлю… Словом вишиваю рідну Україну! Я з тобою, пташко, разом заспіваю На світанку сизім пісню солов’їну Мовою любові – кращої не знаю!.. Словом вишиваю рідну Україну! Я вас, синьоокі і […]
Довкола стигле літо зеленіло, Носили бджоли зібрані меди, І вистачало праведного діла, І десь лихі чинилися труди: Хтось підстеляв хороших слів перину, Хтось скиртував в копиці лютий гнів, Людина хоч і божеська тварина, Уміє те, що Бог їй не велів.
Забута стежка. Тиша у полях. На теплий світ роса упала рано. Примарний обрій в голубих димах, І сонце йде напитись з океану. Щось вдалині виблискує вогнем. У небо сосна тягне довгу шию, Прощаючись впівголоса із днем, І я її, як рідну, розумію.
И не пишется и не спится Закрываешь глаза Будто снится Околесицей с паранойями Снова в плен захвачена И без боя я! Снова город ночной И прожилки улиц Снова мы с тобой разминулись На моей стороне Пустота и безвременье На твоей, темнота И демоны Победить нам их Не судьба видать, Вечно […]
Замріяно і тихо. Звечоріло. Туманом потягнуло від ріки. У небі янгол розправляє крила І струшує розжарені зірки. Рожеву стрічку вплів у трави обрій, Кудлаті сни торкаються води, І добре так, мій Господи, так добре, Що далі і не хочеться іти.
за обрієм сонце за обрієм туга за обрієм є недоступне мені я тихо пливу над потомленим лугом і їде туман на білявім коні тут так одиноко спокійно неспішно думки про безсмертне за руку трима за обрій не треба там дивні залишні і лугу такого там зовсім нема
Під поглядом літнім, У пахощах квітів, Я був непомітним Холодному світу, Холодних людей Відмороженій силі, І десь у душі Непомітно тепліло.