самотність
21 posts
«Пустотіле дворище життя. В димотязі Цвіте…» (Пауль Целан) Квіти самотностіВирощую на кам’яних плитах –Уламках гранітних,Що колись були монументомМрії.Сині квіти пустельника –Такі, як шматочки Неба,Такі, […]
Локдаун закрив магазини — ні книжки не купиш, ні брюк. По десять посилок людині на пошті вручають до рук. А небо лякає вітрами, сніжинки хрустять, ніби скло. Витупують люди ногами — душ двадцять під пошту найшло. Вервечка дрижить під дверима, мороз аж крізь шапку дійма. Так довго, нестерпно і зимно! […]
Твої слова, що сказані у морок… Твої слова як скляночки стекла. Твої слова немов би їдкий порох, Так допекли коли сльоза стекла. Солона і гірка – все одночасно, Холодна і гаряча як смола. Вона текла і так собі нещасно Хотіла вверх та не могла. Котилася вона з гори […]
Світила свічка на столі, Тремтіло полум’я гаряче. И плакав віск в її золі, Стікав повільно вниз неначе… Неначе то текла сльоза, В блідому сяйві, так невинно… І ніби літняя гроза Спалахувала в небі неупинно. Так миготів, тремтів той вогник, Що темряву наскрізь проймав Неначе серця мого дзвоник. І […]
Нарешті змовкли голоси, затихли кроки. Десь знизу грюкнув ліфт. Такий крихкий та нетривалий спокій… Тсссс… В мене гості VIP! Дві подруги мої – тендітні й полохливі. Їх звідусіль женуть. Вони прекрасні, багатьом незрозумілі, Не всім добро несуть. Я їх ціную, щедро пригощаю, Із ними я мудріш. Вони ж […]
Золотавими кронами вітер Все гуляє, мандрує без меж. Може в кленах погомоніти Чи заплутатись в нитках мереж. Стрілою здіймається в небо - Щоби камнем сягнути униз. В хмарах скупнеться, як треба ЗдіймЕ понад хвилями бриз. Вже сьогодні вирує в Мадриді, Хоча вчора ще був в Чернівцях. Позавчора гуляв по Флориді […]
Коли не хочеться додому, Де до дрібниць усе знайоме, Ти знаєш – там задуха й втома. Побути б трішечки самому… Якщо від затишку оскома, нестримно кличе несвідоме, яке й не висловиш нікому, і горло здавлює судома, бажанню скоришся одному – летіти в синє невідоме, де мрія легка, невагома, де б […]
Одна… Самотність на душі…така пекуча, начебто отрута, Ласкаво серце огорта, підступно шепче у тиші Про все що є, чого не буде, і те що є давно забутим. І знов не сплю… І знов думки… Мов паразити, з’їдають залишки нейронів, І знову сльози, знов смішки, Із долею віч ~на~віч затяжна розмова…
Наші прогулянки високими сходами – де на пюпітрах паперові трагедії. Де я симулюю злиття із природою, Де чиєсь волосся загорілось камеддю. Запах столиці – смолянисто-багряний, запах порфіри, металу і крові, запах усіх непомітних станів, запах складної мовчазної мови. Запах щурячих виділень і кави, запах книжок, дорогих парфумів, запах війни. Де […]
У довгій казці мого життя Ваше ім’я — це фігура замовчування, Як мені розгорнути стяг Від Вашого до мого оточення? Скільки хвилин триває вічність І як неосяжність її збагнути? Як мені подолати відчай і натхнення повернути? У довгій казці мого життя Ваше ім’я — запорука грації, Як долається небуття У […]
Хай темрява сховає мої сльози, А ніч вуаллю постать огорта. “Ти знов одна”, – шепоче тихо розум. Я хочу вірити, що це усе не так. “Все добре”, – повторю, як заклинання, Та не приборкать хаос у душі. “Все… добре?” – та на це просте питання Скажу сама собі: – “Та […]
Стоїть самотня хата край села Далеко від усіх одна – єдина. У ній чекає ненька стара З країв далеких свого сина. Коли малим тут був , бігав – то була Ще молодою, прекрасно співала, А коли сина доля забрала Давно уже й ходити перестала. Все поросло, бур’яном обвилось І замість […]
Ти от знову пройдеш по пам’яті, В день теперішній – в час навиворіт, Де залишився я, як пам’ятник, Що до парку зітхань не вибраний. Що забутий в ескізах і в кресленнях, Я примерк і помер в поезії. Я не вибраний – став – закреслений, Словом, з розуму, тихим, зведений. Не […]
Хто я, скажи, що тут в гримасах віри, Одній тобі у вірності клянусь, Що в погляді твоїм боюсь довіри, А більше, щоб довірилась – боюсь. Що чуйних слів патетика нестерпна, Пустинний берег відданий хандрі, В твоїх слідах шукає знак безсмертя, Самотній друг, на стоптаній землі. І змірює своїм байдужим зором, […]
Чи ревінням далеким, між хмарами повняться відзвуки, В голосінні, здається, чорнішає небо китів, І чорнилом заправлене лоно небесної музики, Порожньої ночі, важких океанських хвостів. Б’ють фонтаном зі свистом, повітрям наповнивши тушу, Вигинаючи ребра-шпангоути біблійних часів, І оббиті грозою, чорним вихором стягують душу, Звуком грому пустим від безсилих вгорі плавників.
Тиша недописаних листів, Ноти недоспіваних мелодій, Тихе соло на одній струні, Не сказані слова, Не зіграні акорди… Плаче дощ, шепоче про печаль, Надвечірня тиша догорає. Чути за стіною десь рояль, Може, він любов мою зіграє… Відчай ігнорованих зізнань, Плутанина спогадів і поглядів. Надвечірнє місто завмира… Станції Прощань, алеї Спогадів… Плаче […]